Едік ввалився у передпокій. Кинув важку зв’язку ключів на полицю біля дверей.
– Мамуль, готуй розсаду, лопати й що там ще треба!
Крикнув він це прямо з порога. Стягнув кросівки, навіть не намагаючись розв’язати шнурки. Великий, у сірому спортивному костюмі, син займав половину тісного передпокою.
– Сезон відкриваємо!
Поліна неквапливо вийшла зі спальні. У руках вона тримала стос випрасуваних футболок. Окуляри на тонкому ланцюжку трохи погойдувалися в такт крокам.
– Прямо завтра?
Вона запитала це буденним тоном, без жодного виразу.
– А чого тягнути?
Син пройшов до кімнати. Плюхнувся на диван, витягнувши ноги.
– Травневі на носі. Там справ по горло. Ґанок підправити треба. Теплицю цю твою безглузду плівкою обтягнути заново. Минулого року вітром усе порвало.
Поліна акуратно опустила футболки в нову, яскраво-червону пластикову валізу. Вона лежала розкритою просто на підлозі.
– Заодно шашликів посмажимо, – продовжив Едік, потираючи руки.
– Ми з пацанами купимо м’ясо. З тебе маринад. Той самий, на кефірі. Багато роби, ми будемо голодні.
Три останні роки дачний сезон починався для неї абсолютно однаково. Син приїжджав із сім’єю на все готове.
Каріна, невістка, насамперед стелила величезний плед під старою яблунею. Хлопці носилися по грядках, збиваючи ніжні пагони полуниці.
Едік героїчно лагодив паркан хвилин сорок. Стукав молотком, лаявся на гнилі дошки. Після чого оголошував, що болить спина, і сідав за мангал із пляшкою пінного.
Поліна тим часом сапала. Тягала непіднімні лійки від колонки на сусідній вулиці. Готувала окрошку на всю ватагу, а ввечері мила жирний посуд у крижаній воді.
– Валізу навіщо дістала?
Едік штовхнув червоний пластик носком.
– Ми ж на два дні всього. У старі спортивні сумки лахміття покидаємо.
– Я свою робочу куртку в тебе залишав, пам’ятаєш? Синя така, з каптуром.
– Розберемося.
Поліна застебнула блискавку на валізі до половини.
– Ти руки йди мий. На кухню проходь.
Син пройшов по ламінату. Загримів дверцятами кухонної шафки.
– Мамуль, а що перекусити? – Долинуло до Поліни з кухні. – Я з роботи голодний, як звір. Затори на виїзді вже зараз починаються. – Народ на дачі попер, усі як з глузду з’їхали.
Поліна зайшла слідом. Едік стояв посеред кухні. Він вивуджував із пластикового контейнера вчорашню котлету.
– Борщ гріти?
– Ні, довго, – він відкусив одразу половину котлети. – Слухай, я куплю дошки на будівельному ринку. Ти зранку старі дошки від ґанку віддери. Щоб я час не витрачав.
– Цвяходер там у сараї лежав. Швидко все розкидаємо.
– Цвяходер, значить.
– Ну, так. Мені важкого підіймати не можна, спина відвалюється, – Едік прожував і потягся за шматком хліба. – А тобі на свіжому повітрі корисно рухатися, суглоби розминати. Вік таки, – у місті засиділася.
У кишені його спортивних штанів забренькав телефон. Едік витягнув апарат. Зиркнув на екран і натиснув кнопку гучного зв’язку. Кинув телефон прямо на обідній стіл.
– Едіку, ти матері сказав про басейн? – Пролунав із динаміка примхливий голос Каріни.
– Зараз скажу. Кая, ми тут меню обговорюємо. М’яса багато брати?
– Поліно Миколаївно, привіт! – Защебетала невістка, повністю проігнорувавши питання чоловіка.
– Ви там на горищі подивіться старий надувний басейн. Хлопчикам корисно на свіжому повітрі хлюпатися. У місті суцільний пил та вихлопні гази.
– Басейн подивитися? – Поліна притулилася спиною до стільниці. Склала руки перед собою.
– Ну, звичайно! І воду треба зранку набрати. Щоб на сонечку нагрілася як слід. Зможете?
– Набрати воду? – Рівно повторила Поліна, дивлячись на сина, що жує. – Це з колонки, що наприкінці вулиці? Тридцять відер?
– Так! – Легко погодилася Каріна, ніби йшлося про склянку води з-під крана.
– Едіку ж не можна тягати важке. У нього поперек слабкий. А хлопчакам загартовуватися треба. І ще, Поліно Миколаївно, важливий момент.
Невістка зробила драматичну паузу у слухавці.
– Я зелень у супермаркеті не братиму цього разу. Одна хімія навколо, суцільні нітрати. У вас там своя цибуля уже вилізла? Редиска пішла?
– Вилізла.
– От і чудово! Дітям вітаміни потрібні. Значить, план такий. Завтра години до одинадцятої ми приїдемо. Ви тоді з ранку електричкою ранньою їдьте.
Едік загудів з набитим ротом.
– Щоб до нашого приїзду будинок протопити як слід, – не вгамувалася Каріна.
– А то там пил за зиму скупчився, дихати нема чим. Я вікна мити не полізу, у мене алергія на пилок. Ви там вологе прибирання зробіть швиденько.
– Вологе прибирання?
– Ага! Чекаємо на маринад ваш фірмовий. Все, Едік, я побігла до торгового центру. Мені купальник потрібен новий, старий зовсім вицвів.
Виклик обірвався. Едік задоволено потер руки, змахнувши крихти прямо на чисту підлогу.
– Ну, план готовий! Ідеально! Я візьму м’яса, пацани вугілля куплять. Чи вистачить нам трьох кілограмів? Ти тільки цибульки більше в маринад додай. Як я люблю.
Він сів на хиткий стілець біля вікна. Поліна залишилася стояти біля стільниці.
– Не вистачить м’яса, Едіку.
Син здивовано скинув брови.
– Чого це? Ми минулого року стільки ж брали, ще й залишилося на ранок.
– Бо завтра на дачу ви не їдете.
Едік реготнув. Потягся до хлібниці за другим шматком.
– Мамуль, ну не починай. Я розумію, що ти втомилася. Тиск скаче навесні, погода міняється. Та ми допоможемо! Я теплицю накрию, слово честі. Пацани тобі бур’яни висмикують уздовж паркану.
– Не висмикнуть.
– Та чому? Знову моє виховання не подобається? Нормальні хлопці ростуть.
Поліна дивилася на сина без жодного виразу.
– Бо там чужа теплиця. І чужі бур’яни.
Рука Едіка зависла у повітрі. Він насупився, явно намагаючись усвідомити почуте.
– У сенсі чужі?
– У прямому, – Поліна провела ганчіркою по ідеальній чистій поверхні столу. – Дачу я продала ще місяць тому. Угода через нотаріуса пройшла. Все офіційно, документи підписані.
На кухні стало дуже тихо. За вікном у дворі проїхала машина, але тут звук ніби вимкнули. Едік кліпав очима. Його погляд раптом метнувся до підвіконня. Тільки зараз він помітив те, чого там не вистачало.
Зазвичай наприкінці квітня на білому пластику колосилися справжні джунглі з помідорів та перців. Скляночки з-під сметани стояли в три ряди. Земля була розсипана по кутках.
Зараз там стояв лише самотній фікус у горщику.
– А де розсада?
Хрипко запитав син.
– Немає розсади. Не садила цього року. Ні до чого.
Син різко схопився. Стілець рипнув по підлозі й мало не впав.
– Як продала?! Кому?
– Сім’ї з Дніпра. Вони пенсіонери, дуже приємні люди. – Вони якраз шукали ділянку з гарними плодовими деревами. Яблуні мої їм дуже сподобалися.
Едік почервонів. На шиї виступили червоні плями.
– Ти у своєму розумі?! Яка родина з Дніпра?! А ми? – Ми де шашлики смажитимемо?! Хлопчикам же свіже повітря потрібне!
– На базі відпочинку, – незворушно запропонувала Поліна. – За містом повно баз. Оренда альтанки коштує смішні гроші. Свіжого повітря завалися. І колонку качати не треба, там водопровід проведено.
Едік ступив до матері. Обличчя його перекосило від обурення.
– Ти за спиною у рідного сина нашу дачу збагрила? Нашу дачу?
– Нашу? – Поліна підійняла ліву брову.
– Звичайно нашу! Це ж сімейне майно! Ми туди щовихідних їздили!
– Едік, – голос Поліни став крижаним, – дача дісталася мені у спадок від моєї матері. Оформлена була тільки на мене одну.
– Ти до неї жодного відношення не маєш. Це моє особисте майно! По закону!
– Я там дах лагодив! – Здійнявся син, розмахуючи руками.
– Ти забив три цвяхи п’ять років тому! – Відрізала мати. – І зламав мені газонокосарку. Все! Більше твого внеску там немає.
Едік перейшов на фальцет.
– А гроші?! Куди ти гроші поділа? Нас обділила? Каріні зуби лікувати нема на що, ми з кредитки платимо!
Поліна навіть не скривилася від його крику.
– Гроші на депозиті у банку. Відсотки капають. І ні, Едіку, тобі на погашення кредитки я звідти не дам. Навіть не проси! – На вашу іпотеку теж не дам. Ви дорослі люди, заробляйте самі.
Вона пройшла повз остовпілого сина до передпокою. Едік по інерції поплентався за нею.
– Я не розумію, – бурмотів він, дивлячись на червону пластикову валізу, – це розіграш такий безглуздий? А валіза куди?
– А валіза в Миргород, – Поліна клацнула висувною ручкою. Коліщатка коротко брязнули по ламінату.
– Завтра в мене потяг о дванадцятій дня. Санаторій, масаж, мінеральні джерела. Два тижні повного спокою, – вона незворушно поправила комір домашньої кофти.
– Грязі там, кажуть, цілющі. Суглоби лікують на раз-два. Все ж краще, ніж гній під ваші огірки тягати та махати сапкою.
Едік стояв у дверях, зовсім забувши про недоїдену котлету на столі.
– Каріна мене приб’є! – Видавив він собі під ніс. – Вона вже купальник купує. Куди вона поїде?
– Нічого. Позасмагає на балконі. А шашлики в духовці посмажить, в інтернеті багато рецептів.
Поліна відчинила вхідні двері. Жест ясно давав зрозуміти, що розмова закінчена.
– Давай, синку, їдь додому. Мені ще в салон на педикюр встигнути треба. Вперше за сорок років травневі свята у мене без землі під нігтями.
За два тижні Поліна сиділа на зручному шезлонгу біля бювету з мінеральною водою. Повітря пахло хвоєю і трохи сіркою. Весняне сонце приємно гріло розслаблені плечі.
У сумочці пискнув телефон. Надійшло повідомлення від сусідки по сходовій клітці.
– Твій учора приїжджав. Злий, як чорт. Запитував, чи не залишила ти ключі від поштової скриньки, хотів рахунки забрати. Каріна в машині сиділа з дітьми, з кислим обличчям.
Поліна скупо посміхнулася, та поклала телефон назад у сумку. Вона поправила сонцезахисні окуляри. До обіду залишалася рівно година. Саме встигне на перлинні ванни…
Як ви вважаєте, слушно вчинила мати? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
