Ірина відкрила банківську програму і дивилася в екран. Мінус п’ятнадцять тисяч на місяць. Знову. Вона взяла блокнот, почала рахувати.
Марк увійшов до кімнати, побачив дружину за розрахунками.
– Що рахуєш?
– Сядь, – вона показала на стілець. – Поговоримо.
Чоловік насторожено сів. Коли Ірина просила сісти, розмова мала бути серйозною.
– Знаєш, скільки ми за рік дали твоїм родичам?
– Ну, помагали. Небагато.
– Сто шістдесят тисяч, – жінка поклала блокнот на стіл. – Ось розрахунки. Перевіряй.
Марк узяв блокнот. Суми вишикувалися в рівні колонки. Дмитру на ремонт машини – тридцять тисяч. Олені на новий візок – п’ятнадцять.
Валентині Петрівні на ліки – вісім. Дмитру на телефон – сімнадцять. Валентині на мультиварку – десять. І так далі.
– Не може бути стільки, – промимрив він.
– Може. Я три роки веду облік. Щороку приблизно однаково.
Чоловік відкинувся на спинку стільця. Цифра вражала.
– Вони ж рідні, – сказав він слабко. – У них менше грошей, ніж у нас.
– Марку, ти не допомагаєш. Ти їх псуєш! Дмитро вже не шукає підробітку, навіщо, якщо брат дасть. Валентина Петрівна купує собі все дороге, бо знає, що син оплатить.
– Ну, і що ти пропонуєш?
Ірина сіла навпроти.
– Пропоную змінити політику. Не відмовляти повністю. Але допомагати розумно.
– Тобто?
– Давати у борг і лише те, що реально можуть повернути. А подарунки – у свята. А не на першу вимогу, як зараз.
Марк мовчав. Ідея правильна, але як це пояснити родичам?
Наступного дня зателефонував Дмитро.
– Брате, привіт. Слухай тут така справа. Хочу новий айфон взяти. Старий не престижний. Можеш сорок тисяч кинути?
Марк глибоко вдихнув. Ірина сиділа поряд, дивилася.
– Дімо, у нас самих зараз напружено з грошима. Іпотека, кредит на машину. Можу дати три тисячі і то до зарплати.
У слухавці повисла тиша.
– Як це напружено? У тебе ж заробітна плата хороша.
– Гарна. Але видатків багато. Три тисячі допоможуть?
– Та що мені твої три тисячі?! – Брат явно образився. – Гаразд, сам розберуся.
Брат відключився, не попрощавшись. Марк глянув на дружину.
– Образився.
– Нічого. Переживе.
За тиждень зателефонувала Валентина. Мати традиційно не питала, а повідомляла про свої потреби.
– Синку, бачила в крамниці кавоварку. Гарну, автоматичну. Чотирнадцять тисяч коштує. Купи мені, га?
Марк зібрався з духом:
– Мамо, давай так. Я оплачу половину, сім тисяч. А другу половину ти додаси з пенсії.
Мовчання було промовистим.
– Тобто, як із пенсії? В мене ж пенсія невелика.
– Мамо, ну давай збирати разом. Я половину відразу дам, ти за пару місяців назбираєш іншу.
– Ага, – голос матері став холодним. – Зрозуміло. Зарозумівся наш Марк. Матір заощаджувати змушує.
– Я не змушую. Я пропоную разом купити.
– Не треба мені твоїх подачок, – Валентина поклала слухавку.
Ірина погладила чоловіка по плечу:
– Тримайся. Важко, але правильно.
Марк кивнув головою. Правильно. Але чому так гидко на душі?
Через місяць Дмитро більше не дзвонив просто побалакати. Тільки, якщо були потрібні гроші. А коли чув відмову чи пропозицію часткової допомоги, розмова згорталася швидко.
Валентина скаржилася іншим родичам. До Марка сягали чутки, що син розбагатів і забув сім’ю. Дружина, мабуть, налаштувала.
Ірина почула це від спільної знайомої й чмихнула:
– Звісно, я налаштувала. Щоб ми витрачали гроші на сім’ю, а не на інших дорослих людей.
На свята все ж таки купили подарунки. Валентині гарну ковдру, Дмитру з Оленою – набір посуду. Скромно, але зі смаком. Привезли, привітали.
Рідня прийняла подарунки стримано. Мати розгорнула ковдру, покивала.
– Дякую, звичайно. Хоча я більше на новий холодильник розраховувала.
– Мамо, холодильник коштує, як половина моєї зарплати, – Марк сів за стіл. – На свято дарують те, що можуть.
– Раніше могли, – буркнула Валентина.
Дмитро з Оленою теж були не в захваті. Посуд замість айфон. Очевидно не те, на що розраховували.
Натомість у власній квартирі Марк з Іриною нарешті почали робити ремонт. Роками відкладали, бо гроші йшли рідні. Тепер оновили ванну, поміняли меблі у спальні.
– Знаєш, – сказав Марк, роздивляючись нову шафу. – Вперше за роки відчуваю, що витрачаю гроші на себе без вини.
– Правильно відчуваєш, – Ірина обійняла його. – Ти заробляєш. Маєш право витрачати на свою родину.
Діма за пів року все-таки купив собі телефон. Точніше китайський аналог. Але новий. Марк дізнався випадково, брат не хвалився.
– Сам упорався? – спитав він телефоном.
– Ага. Знайшов підробіток. Вечорами вантажником, – голос Дмитра звучав стомлено, але з гідністю.
– Молодець.
– Ну, коли брат не допомагає, доводиться самому.
Укол був, але Марк не образився. Дмитро справді молодець. Сам заробив, сам купив.
Валентина теж пристосувалася. Накопичувала пенсію, заощаджувала. Через чотири місяці повідомила:
– Синку, а я ж ту кавоварку купила. Сама накопичила.
– Чудово, мамо. Вітаю.
У її голосі була гордість. Вона сама. Без допомоги.
Минув рік. Марк з Іриною підрахували витрати на рідню. Тридцять п’ять тисяч. Замість ста шістдесяти. Різниця колосальна.
– Ми жадібні? – Запитав Марк дружину.
– Ні. Ми розумні.
На сімейному гулянні на честь дня народження Валентини мати сиділа задоволена. На столі стояла її нова кавоварка, працювала. Гості нахвалювали напій.
– Сама купила, – гордо казала жінка. – Накопичувала чотири місяці.
Родичі кивали схвально. Марк переглянувся з Іриною. Мати хвалилася своєю покупкою. Рік тому хвалилася б подарунком від сина.
Дмитро підійшов до брата:
– Слухай, я хотів тут сказати. Дякую, що не дав тоді на айфон.
Марк здивувався:
– Це як?
– Ну, я б так і сидів, чекав, коли ти все сплатиш. А тут довелося самому ворушитися. Знайшов підробіток, тепер щомісяця додатково двадцять тисяч маю. На сім’ю вистачає.
– Радий за тебе.
– Справді, радий? – Дмитро посміхнувся. – Ми думали, ти затиснув просто.
– Не затиснув. Просто зрозумів, що допомагати нескінченно – не допомога. Це ведмежа послуга.
Брат кивнув головою. Зрозумів. Не одразу, але зрозумів. Олена, дружина Дмитра, теж підійшла до Ірини.
– Знаєш, я спочатку на тебе зла була. Думала, ти Марка налаштувала проти нас.
– А що тепер думаєш? – Ірина посміхнулася.
– Тепер розумію. Діма раніше взагалі не напружувався. Навіщо, якщо брат все придбає. А зараз працює, намагається. Став мужиком, а не хлопчиком на утриманні.
– От і добре.
Вони розійшлися без образ. Все стало на свої місця. Марк їхав додому задумливий.
– Знаєш, що найдивніше? – сказав він дружині.
– Що?
– Рік тому вони вважали мене за щедрого брата і дбайливого сина. Нині вважають жадібним, але шанують більше.
– Бо тепер ти не банкомат. Ти людина зі своїми інтересами. А це поваги вимагає.
Марк кивнув головою. Правильні слова.
Вдома вони сіли пити чай. У квартирі було затишно, свіжий ремонт радував око. Нові меблі стояли на своїх місцях.
– Не шкодуєш? – Запитала Ірина.
– Про що?
– Що припинив бути спонсорами?
Чоловік подумав.
– Ні. Не шкодую. Ми тепер витрачаємо на себе. А вони вчаться справлятися самі. Це вірно.
– Ось і я про те саме.
Вони допили чай і лягли спати. Без почуття провини, що комусь не дали грошей. Без відчуття, що їх використовують.
Допомога не припинилася. Але стала свідомою. На свята дарували добрі подарунки. У скрутних ситуаціях допомагали реально. Але не за першим покликом, не бездумно.
Марк з Іриною зітхнули вільніше. Гроші стали витрачатися на їхню родину. Плани здійснюватимуться. Мрії збуватимуться.
А рідня навчилася жити своїм розумом. І це була найкраща допомога, яку можна було їм надати.
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
