Все життя, якщо бути точнішим, то всю мою юність, у мене були дуже близькі стосунки зі своєю сестрою. Ми завжди були опорою одна для одної, найкращими подругами, найріднішими людьми. Згодом життя нас розділило, а зараз так взагалі стали зовсім чужими.
Якби мені у 15 років хтось сказав, що в мене буде жорсткий конфлікт зі своєю сестрою, та й не лише з сестрою, а ще й з батьками, через спадщину, я покрутила б пальцем біля скроні. Справа в будинку моєї прабабусі.
Бабусі та дідуся у мене вже давно немає, а прабабуся – довгожитель. Її не стало у віці 94 роки, була дуже доброю і світлою людиною.
Так склалося, що у 90 років прабабуся залишилася в будинку одна. Раніше вона жила разом із дідусем, її сином, але його забрала важка хвороба.
Прабабуся Ніна – ще той живчик. Вона каталася велосипедом, багато ходила пішки, але жити одній у старому будинку і виконувати важку для неї фізичну роботу, наприклад, почистити сніг або натягати води, бо водопроводу в неї не було, вона не могла. Так у нашій родині постало питання про те, щоб або переселити бабусю до когось у квартиру, або комусь жити разом із нею.
Батьки одразу сказали, що не можуть. Квартира маленька, у тата проблеми з колінним суглобом, йому не до цього. Тим більше мама не дуже добре ладнає з прабабусею.
Сестра послалася на те, що в неї діти, квартира маленька, а жити у прабабусі на селі вона не хоче.
Наш молодший брат взагалі тоді не брав участі у цих дебатах, він тоді навчався в інституті та жив у іншому місті у гуртожитку.
У мене теж двоє маленьких дітей, синові 4, доньці 2 роки, у нас невелика квартира, ми живемо у двокімнатній вчотирьох, але прабабуся я з дитинства дуже люблю.
Вона завжди розповідала багато історій зі своєї юності та молодості, любила розповідати про своє дитинство. Вона взагалі, як на мене, дуже цікава людина.
Ми з чоловіком усе обговорили та вирішили, що краще переїдемо до неї в село, ніж будемо тулитися п’ятьох у двох кімнатах.
– Тут до міста їхати 15 хвилин, мені на роботу ще ближче, тут ліс, річка, природа, дітям взагалі шикарно буде, – сказав чоловік.
Так ми стали жити в селі разом із прабабусею, наша квартира поки що стояла порожня. Будинок у прабаби хоч і старий, але просторий. Спочатку було важко, бо там не було тих благ цивілізації, до яких ми звикли. Зате там була лазня, велике просторе подвір’я та прабабуся дуже допомагала мені з малюками, попри свій вік.
Згодом ми стали потроху упорядковувати будинок. Провели газ, зробили свою свердловину, потихеньку почали робити ремонт усередині будинку, жити там стало набагато зручніше.
Свою квартиру ми почали здавати, щоб вона не простоювала просто так і щоб у нас були гроші на все це.
Загалом, життя в селі нам припало до душі. До речі, не ми одні так живемо, багато наших сусідів теж переїхали сюди з міста. Їхати тут близько, є магазини в пішій доступності, чисте повітря та природа – це взагалі краса.
Нещодавно прабабусі не стало. Вона була в розумі, але роки взяли своє і під кінець у неї дуже сильно погіршився стан здоров’я. Вона вже важко пересувалася, їй важко давалося те, що раніше вона робила з легкістю. Діти прив’язалися до неї, та й ми з чоловіком також.
Мене обурила поведінка моїх рідних. Майже наступного дня після похорону до нас у будинок з’явилися мої батьки та сестра разом зі своїм чоловіком.
– Як дім будемо ділити? – безцеремонно спитав чоловік сестри.
Я була в шокована від такого нахабства. Ще в перші роки нашого життя з прабабусею вона оформила дарчу на будинок на моє ім’я. То була її ініціатива.
Будинок зараз належить мені та моїй родині. Я думаю, що це чесно не тільки тому, що ми зробили там практично всі умови для життя, а переважно тому, що ми – єдині, хто виявив бажання доглядати за прабабусею.
– У вас квартира є, тепер ще будинок, а сестра твоя в однокімнатній квартирі з чоловіком та двома дітьми живе. Тобі не соромно? – Заявила мама, натякаючи на те, що я повинна з сестрою поділитися.
А я не розумію, з чого це мені має бути соромно? По-перше, чоловік на цю квартиру сам заробляв ще до знайомства зі мною, а будинок мій по праву. І нічого я не маю ні з ким ділити.
Від їхнього нахабства я просто втратила дар мови та не змогла вимовити жодного слова. Мені на допомогу прийшов мій чоловік. Він чітко та ясно доніс до моїх родичів нашу позицію та все, що я хотіла їм сказати.
Сестра у відповідь на це почала кричати так, що про нашу сварку дізналося все село. Її бидлуватий чоловік теж підхопив, справа мало не дійшла до бійки.
Минуло кілька тижнів. Сестра мені не дзвонить і не пише, спільні знайомі мені розповіли, що вона поливає мене брудом праворуч і ліворуч. Батьки майже кожен день дошкуляють мені дзвінками та вимагають, щоб я продала прабабусин будинок.
Я цього робити не збираюсь. Я не проти, щоб родичі приїжджали до нас у вихідні, проводили час тут разом із нами, тут місця на всіх вистачить, але їм потрібні лише гроші.
Я завжди думала, що в нас міцна сім’я, в якій зовсім інші цінності, а зараз бачу, що навіть рідні люди бувають жадібними. Іноді думаю, що може бути я не права, постійно в голові все прокручую та аналізую, але висновок у мене завжди один.
