Коли мені виповнилося 12 років, моя мати вийшла заміж за забезпеченого чоловіка. Одного разу мене повідомили, що ми переїжджаємо. Вітчим був непоганою людиною, але завжди дуже зайнятий. Його ніколи не було вдома.
Його перша дружина розбилася на машині. І разом із нею розбилося його серце. Здається, що моя мама йому була потрібна лише, як служниця в його квартирі, щоб іноді борщами-супами його годувала.
А мама заради квартири – великої чотирикімнатної у центрі міста – мені здається, і за чорта заміж вийшла б. За законом жанру у вітчима була дочка, трохи старша за мене. І моя мати просто зненавиділа її, як то кажуть, з першої хвилини, з першого погляду.
Я думала, що після тісноти нашої малосімейки, вже в цих хоромах, та ще й із сестрою, я буду просто щаслива. Але все сталося інакше. Щохвилини свого часу мама проводила за причіпками до Наталі.
Щоб вона не зробила, чим би не займалася – у матері завжди була для неї нова порція бруду, яку вона щедро виливала падчерці на голову.
Якось так вийшло, що я майже перестала для матері існувати. Ні, мене одягали як ляльку, показували гостям, вихвалялися успіхами, але тут же вся увага перемикалася на «Наташку – погань таку».
Через деякий час я навчилася виходити з тіні, і, щоб мама посміхнулася, мені потрібно було лише якось підколоти Наташу, принизити її, або нагрубити.
Мене досі нудить від того, що я робила і говорила. І я взагалі не розумію, як сестра змогла зберегти людяність і життєрадісність у цій божевільні.
Найжахливіше сталося, коли мені було шістнадцять років. Чесно, не пам’ятаю, за що я вирішила помститися їй, але я вкрала 10 тис.грн із сімейного бюджету і сховала їх у речах Наташки. Коли гроші знайшли, мати просто озвіріла.
Вона схопила тонкий ремінець і почала в істериці шмагати ним Наташку. Через день, сестра зібрала речі, та пішла з дому до свого хлопця. Після цього випадку, сестру я не бачила понад п’ять років.
Я вступила до академії, і на одній студентській вечірці познайомилася із хлопцем. Наш роман проходив швидко. Так швидко, що через два місяці я дізналася, що в положенні.
Дитина в плани мого хлопця не входила, про що він мені й повідомив. Того ж дня мені прийшла звістка, що не стало вітчима.
Ми влаштували поминки вдома. І саме тоді я вперше, за багато років побачила Наташу. Мати, як завжди, почала прискіпуватись до неї. Звинувачувала її в бажанні відібрати квартиру, та в купі інших бридких речей.
Наталка мовчки вислухала, та пішла. Мені було нудно і гірко на душі, і я вирішила зізнатися матері, що в положенні. Те, що трапилося далі, я ніяк не очікувала. Цензурною була лише фраза «Зібрала речі, щоб ноги твоєї більше тут не було!».
Я на автоматі вийшла з дому, абияк добрела до лави. А за кілька хвилин, згори на мене посипалися мої речі – одяг, взуття, книги, м’які іграшки. Через сльози я нічого не бачила. Відчула лише, як мене ззаду хтось обійняв.
То була Наталка. Я плакала, і нічого не могла їй сказати. Вона швидко зателефонувала своєму чоловікові, до речі, тому самому хлопцю, до якого вона колись пішла. Він приїхав, і вони удвох повзали навколішки, й збирали мої речі.
Вони відвезли мене до якоїсь квартири. Я проспала цілу добу. А коли прокинулася, ми з нею відверто поговорили. Вона розплющила мені очі на багато речей, які мені були не зрозумілі. Виявилося, що її батько ніколи не втрачав з нею зв’язку.
Він купив їй квартиру, ще років у 16, коли вже було зрозуміло, що ані з мачухою, ні з падчеркою вона не вживеться. Цю квартиру вона і віддає мені на якийсь час. Нарешті Наташа відкрила мені секрет, чому її батько не розлучився з моєю матір’ю
Виявилося, що після того, як його дружини не стало, вітчим сильно запив і одного разу заснув у кучугурі. Моя мама притягла його до лікарні, вона була медсестрою, та виходила його.
Вітчим тоді уклав з нею угоду: він на ній одружується, квартира дістається їй, а вона доглядає його дочку. Ось тільки мама справді в нього закохалася, але була йому не потрібна. Наташа весь цей час терпіла і жаліла мачуху, а ще була вдячна їй за рятунок батька.
Зі своєю падчеркою ми з того вечора стали рідними, а з матір’ю я не спілкуюся взагалі. Такої підлості я від неї не очікувала! Я ж її рідна донька! Невже їй байдуже, що невдовзі у неї з’явиться онучка, яка могла б її обожнювати?
Принижуватись я не буду, бо винною себе не почуваю. У мене тепер є Наталка! Я їй дуже вдячна, що вона не має зла за всі мої витівки. Як би ви вчинили, намагалися помиритися з матір’ю, чи ні?
