Мене мамина позиція по життю дивує. Вона щиро вважає, що зовсім не важливо, які в нас раніше з нею були стосунки, тому що зараз вони нейтральні.
А ще вона людина похилого віку, і вже тільки за це ми їй зобов’язані допомагати. Хоча вона навіть не просила вибачення за ті слова, які мені колись сказала. У мене взагалі завжди були стосунки з матір’ю не дуже, бо вона мене не любила.
Вона взагалі нікого ніколи не любила, окрім себе. У дитинстві вона мене і била, і ображала, та часто не звертала на мене увагу. “Ти якась тупенька!” було не самим прикрим зверненням до мене.
Але тоді я нічого не могла зробити, мені доводилося її терпіти, намагаючись зайвий раз не провокувати та взагалі не привертати до себе увагу.
Моє навчання в університеті вона не оплачувала, бо я ж тупа, навіщо вона гроші зайвий раз витрачати. Мені ж радила заробляти на навчання, якщо воно мені так потрібне, чим хочу, навіть не самими гарними методами, адже на більше я не годжуся.
Про яке кохання тут може йтися? Я її щиро ненавиділа і не бажала їй нічого доброго. Мені, до речі, за це не соромно, вона сама мене такою зробила.
На весілля я її не кликала, але вона все одно відзначилася. Випадково зіткнулися з нею, коли ходили містом фотографувалися. Але я все ж вважаю, що було то не випадково.
Вона тоді підійшла, не посоромилася, заявила моєму чоловікові, що він дурень, раз на мені вирішив одружитися. Слава богу, чоловік у мене адекватний, знає, що він у мене перший і єдиний, але осад від такого “зворушливого привітання” мами все одно залишився.
Містечко у нас невелике, тому як не крути, а періодично стикаєшся з неприємними людьми. Ось і я з матір’ю стикалася, хоча намагалася обходити стороною місця, де можу зустрітися з нею.
Зустрічі щоразу закінчувалися якимись образами з її боку. Коли вона побачила мене з візочком, то просто сказала: “Що нагуляла?”. Чудова бабуся, нема чого сказати.
На щастя, через рік ми з чоловіком переїхали в інше місто, шанс зустрітися з мамою звівся до нуля, що мене дуже тішило, бо тримати себе в руках щоразу ставало все складніше. Вже п’ять років минуло, як я про неї нічого не чула, але раптово вона сама мене знайшла, поки тільки телефоном, але все одно неприємно.
Зателефонувала мені мама для того, щоб оголосити про своє тяжке становище. Її на пенсію відправили, а пенсія невелика, на неї не прожити.
Мама згадала, що колись привела на світ дитину, і чого тепер даремно цій дитині пропадати, нехай тепер ця дитина, тобто я, буде зобов’язана їй допомагати.
Мене обурила її логіка. Я їй нагадала, що вона не зробила в моєму житті нічого, за що я маю бути їй хоч якось вдячна. То чому я повинна мати бажання їй допомагати? Причому вона навіть не подумала якось просити вибачення хоча б за свої слова, удати, що щось зрозуміла і хоче виправити. Ні, просто “дай грошей”.
– Яка різниця, які у нас були стосунки? Я людина похилого віку, ви зобов’язані допомагати, – заявила мама.
Номер її я заблокувала. Тепер я зроблю все, щоб навіть за офіційними аліментами вона отримала три копійки. Не вважаю, що ця жінка варта якоїсь допомоги.
