Анна навіть не встигла витерти руки після миття посуду — дзвінок у двері пролунав наполегливо, ніби хтось спеціально натискав на кнопку, не даючи ні секунди на перепочинок.
Дмитро, як зазвичай, на роботі. Нікого вона не чекала.
І все одно серце неприємно кольнуло — хтось стояв за дверима.
Вона глянула у вічко — і внутрішньо видихнула, хоча й не з полегшенням.
Галина Петрівна.
Знову.
Анна повільно відчинила двері, натягнувши ввічливу посмішку.
— Добрий день, Галино Петрівно.
— Аню, люба! — свекруха, не чекаючи запрошення, ступила до передпокою і почала знімати пальто. — Як ви тут? Дмитро на роботі, так?
— Так, ще не повернувся. Проходьте на кухню, я чай поставлю.
Свекруха пройшла вглиб квартири, по дорозі уважно оглядаючи все — ніби це не квартира сина, а виставковий зал. Затримала погляд на новій картині у вітальні.
— У вас тут усе змінюється, — зауважила вона сухо. — Усе нове та й нове.
Анна увімкнула чайник, дістала чашки.
Нічого не сказала. Досвід підказував — якщо мовчати, Галина Петрівна сама перейде до суті. І це сталося швидше, ніж зазвичай.
— Я ось усе думаю про Артема, — почала свекруха з важким зітханням. — Зовсім хлопець пропадає.
— Щось трапилося?
— Та що там… — Галина Петрівна махнула рукою. — До інституту не вступив, на роботу влаштуватися не може. Усе дурницю пропонують — копійки, та й колектив якийсь, за його словами, «токсичний». А йому вже двадцять один!
Анна кивнула.
Усередині промайнула іронічна думка — звісно, токсичний колектив, коли вставати треба о дев’ятій, а не до обіду.
— Зараз молодим складно, — обережно сказала вона. — Конкуренція, та й без досвіду нікуди не беруть.
Свекруха різко підвела голову.
— Так? А ось дехто, дивлюся, без особливого досвіду і вже все має. І квартиру, і автівку, і бізнес!
Анна відчула, як усередині холоне.
Ось воно. Почалося.
— Я багато працювала, Галино Петрівно, — промовила тихо. — Не відразу все з’явилося.
— Працювала, звичайно, — посміхнулася свекруха. — Тільки ось не всі такі щасливі. Артему зараз важко. Грошей не вистачає, житло орендоване, їжа — одна локшина.
У її голосі чулося більше жалю до себе, ніж до сина. Анна це знала. І знала, до чого розмова йде.
— Я розумію, — обережно кивнула вона.
— Розумієш… — зітхнула Галина Петрівна, але погляд став холоднішим. — А сім’я має допомагати одне одному. Ось у вас усе добре, а Артему хто допоможе, якщо не ви?
Анна встала.
— Скільки вам потрібно?
— Та що ти, Ганнусю, я не по це… — протягнула свекруха, скрививши губи в удаваній скромності. — Ну… тисяч п’ять гривень. Зовсім трохи. Йому на перший час.
Анна дістала з шафи гроші.
Без емоцій, без слів.
Галина Петрівна сховала купюри й просіяла, ніби зробила добру справу.
— Дякую тобі, рідна, знала, що не відмовиш!
Коли двері за нею зачинилися, Анна сіла за кухонний стіл і довго дивилася у вікно.
Перший сніг падав ліниво, майже не торкаючись землі — танув одразу.
Так само і вона тане, коли йдеться про «бідних родичів».
Три місяці поспіль візити повторювалися із завидною регулярністю.
То ліки подорожчали, то Артему потрібно «купити курси по SMM», то «раптово» надійшов рахунок за воду.
Щоразу — та сама інтонація, те саме важке зітхання, той самий фальшивий сором.
Анна вже перестала злитися. Вона просто виймала гроші й мовчки віддавалася в полон звички.
— Мама знову приходила, — казала ввечері чоловікові. — Просила трохи на Артема.
— Ну і що? — Дмитро знизував плечима. — Допоможемо, якщо можемо. Він же брат мій.
— А якби не міг?
— Тоді б не допомогли. Але зараз можемо, Аню.
Він говорив спокійно, навіть із якоюсь дитячою прямотою, і від цього ставало лише болючіше. Дмитро не помічав, як із їхнього бюджету щомісяця витікають суми, за які можна було б спокійно сплатити іпотеку наперед.
Коли проєкт, над яким Анна працювала пів року, нарешті завершився, їй хотілося просто свята.
Без приводів, без прихованих уколів.
Вона сама зателефонувала свекрусі:
— Галино Петрівно, приходьте завтра ввечері. Артема візьміть, давно не бачилися.
Свекруха зраділа надто швидко, навіть підозріло.
У суботу квартира була просочена запахом їжі. Дмитро розкладав тарілки, допомагав як міг. Посміхався, жартував.
Анна спіймала себе на думці — ось він, нормальний момент життя. Без нервів, без чужих претензій.
Рівно о сьомій пролунав дзвінок.
На порозі — Галина Петрівна з Артемом.
Хлопець виглядав так, ніби не спав тиждень: неголений, очі каламутні, одяг із чужого плеча.
— Тьомо, привіт! — Дмитро обійняв брата. — Як справи?
— Нормально, — коротко буркнув той.
Анна намагалася тримати легкий тон, розповідала про проєкт, про те, як команда впоралася, як усе вийшло.
Галина Петрівна слухала уважно, іноді вставляла питання:
— А ось цей контракт… він надовго? А прибуток стабільний?
— Та ніби, — посміхнулася Анна. — Ми тільки почали розвиватися.
— Уявляєш, — втрутився Дмитро, — проєкт приніс компанії понад мільйон чистими!
Світ ніби на секунду завмер.
Анна мало не впустила виделку.
— Мільйон? — повторила свекруха, дивлячись прямо в очі.
— Ну так, — підтвердив Дмитро, не помічаючи нічого. — Аня молодець, витягла все сама.
І в цю мить в обличчі Галини Петрівни щось змінилося.
Очі звузилися, губи здригнулися, ніби вона щось швидко рахувала в розумі. Артем теж пожвавішав — уперше за вечір.
— Оце так… — протягнула свекруха. — Такі гроші…
Залишок вечора минув ніяково.
Галина Петрівна то посміхалася фальшиво, то замовкала, дивлячись кудись убік. Артем колупав їжу, але в його погляді тепер було щось нове — оцінювальне, як у людини, яка прикинула, що і де можна взяти.
Коли гості зібралися йти, Дмитро пішов провести їх до ліфта.
Галина Петрівна затрималася в передпокої.
— Аню, — сказала тихо, майже пошепки, — цей мільйон… він твій?
Анна втомлено кивнула.
— Так.
— Зрозуміло. — У голосі свекрухи звучала дивна рішучість. — Добре живете.
Вона вийшла.
Анна залишилася стояти біля дверей, слухаючи, як стихає стукіт підборів у під’їзді.
Субота почалася з рідкісного спокою. Анна встала рано, зварила каву, увімкнула тиху музику.
Жодних дзвінків, жодних прохань. Вона навіть дозволила собі розкіш — посидіти на балконі з кухлем у руках і просто дивитися, як подвір’ям ліниво повзуть рідкісні перехожі.
Але спокій тривав недовго.
Рівно о десятій ранку — дзвінок.
Довгий, упевнений. Без вагань.
Анна вже знала цей стиль.
Серце неприємно защеміло.
Відчинила двері — і не помилилася.
На порозі стояла Галина Петрівна. Не з тією натягнутою привітністю, як зазвичай, а з якоюсь рішучістю в очах. Пальто накинуте абияк, обличчя напружене.
— Ганнусю, — почала вона без зайвих привітань, — нам треба поговорити.
І, не чекаючи запрошення, пройшла до квартири.
Анна зітхнула і пішла слідом.
На кухні свекруха навіть не сіла — ходила туди-сюди, як слідчий, який обирає момент, щоб розпочати допит.
— Я весь тиждень про це думаю, — сказала вона нарешті. — Про тебе. Про твої гроші. І про нашого Артемка.
Анна мовчки увімкнула чайник.
— Що саме ви хочете обговорити?
— Що хочу? — голос Галини Петрівни здригнувся, але не від хвилювання — від злості. — Мене, між іншим, турбує, що ти живеш як пані, а мій молодший син ледве на життя наскрібає!
— Вибачте, — спокійно відповіла Анна, хоча всередині все кипіло. — Але я не зовсім розумію, яке це має відношення до мене.
— Пряме! — свекруха різко обернулася. — Ви сім’я! У тебе є — значить, маєш поділитися.
Анна отетеріла.
— Вибачте, маю?
— Звичайно! — вигукнула Галина Петрівна. — У тебе бізнес, автівка, дача, золото на тобі — як на новорічній ялинці. А в нього — нічого! Ти ж не просто чужа тітка, ти дружина його брата!
— А ви не думаєте, що Артему час самому почати щось робити? — холодно запитала Анна. — Йому двадцять один, а ви все носитесь, як із дитиною.
— Та що він може, якщо життя таке несправедливе! — свекруха сплеснула руками. — Усе дістається не тим!
— Тобто мені дісталося? — тихо уточнила Анна. — Просто дісталося?
— А хіба не так? — очі Галини Петрівни спалахнули. — Сидиш у теплому офісі, командуєш, гроші капають. Не те, що в простих людей.
Анна стиснула руки в кулаки.
— Я пройшла через борги, кредити, безсонні ночі, — сказала вона тихо, але жорстко. — Ніхто з вас тоді поруч не стояв. А тепер раптом — ділитися.
— Не «раптом», — свекруха підвищила голос. — Це наш обов’язок — допомагати рідним! Ти зобов’язана продати щось із майна і дати Артему старт. Квартиру хоча б однокімнатну купити. Нехай почне життя як людина!
Анна не повірила вухам.
— Що-о?
— Ти все одно ще заробиш! — додала Галина Петрівна, наче говорила про очевидне. — А хлопцеві треба допомогти зараз. Він же твій родич!
— Ні, — сказала Анна твердо. — Я нікому нічого не винна.
Свекруха зблідла.
— Ось як? Значить, вирішила, що вище всіх?
— Ні. Просто вирішила, що досить годувати дорослих людей.
Настала тиша. Тільки чайник зашипів, закипаючи.
Галина Петрівна стояла з перекошеним обличчям, губи тремтіли.
— Ти ще пошкодуєш, — прошипіла вона. — Діма дізнається, що в нього за дружина — жадібна, безсердечна!
— Розкажіть, — спокійно сказала Анна. — Тільки не забудьте згадати, скільки грошей я вам дала за останні місяці.
Свекруха пирхнула і вилетіла з квартири, грюкнувши дверима так, що в коридорі дзеленькнули скляні дверцята шафи.
Дмитро прийшов увечері, втомлений, із пакетом їжі з магазину.
Анна сиділа на кухні з телефоном у руках.
— Привіт, рідна, — сказав він, цілуючи її в щоку. — Як день?
— У принципі… нормально, — відповіла Анна, відкладаючи телефон. — Тільки твоя мама заходила.
— Знаю, — Дмитро втомлено опустився на стілець. — Уже встигла подзвонити і все вивалити.
Анна напружилася.
— І що ти думаєш?
Він помовчав, дивлячись у кухоль.
— Думаю, що мама збожеволіла.
Анна з полегшенням видихнула.
— Вона мені заявила, — продовжив він, — що ти маєш продати машину і віддати гроші Артему на квартиру. Я їй сказав: «Мамо, ти взагалі розумієш, що верзеш?»
Анна усміхнулася вперше за день.
— І що вона?
— Поклала слухавку.
Вони довго сиділи в тиші.
Здавалося, буря минула.
Але глибоко всередині Анна відчувала: це не кінець.
Через два дні все почалося заново.
Увечері Дмитро повернувся додому похмурий.
Кинув куртку на стілець, навіть не привітався.
— Що трапилося? — обережно запитала Анна.
— Мати була в мене на роботі, — сказав він втомлено. — Прямо туди прийшла.
Анна насупилася.
— Навіщо?
— Плакала. Говорила, що ти вигнала її з дому. Що принизила, обізвала, сказала, ніби Артем — ледар і паразит.
Анна різко встала.
— Зачекай. Вона все перевернула! Я просто сказала, що не зобов’язана продавати майно заради її сина.
— Я знаю, — перебив Дмитро. — Я їй не вірю. Просто… вона вміє тиснути.
— Тиснути — це м’яко сказано, — кинула Анна. — Вона шантажує тебе жалістю.
— Аню, не починай… — попросив він. — Це моя мати.
— А я твоя дружина! — підвищила голос Анна. — І я втомилася почуватися дійною коровою для вашої родини!
Він мовчав. Дивився кудись убік.
Це мовчання поранило сильніше за будь-який крик.
— Ти взагалі розумієш, що відбувається? — запитала вона. — Вона тобою маніпулює.
— Я розумію, — тихо сказав він. — Але все одно — вона мати.
Анна посміхнулася.
— Знаєш, іноді матері роблять своїм дітям гірше, ніж вороги.
Тиждень минув у холоді й натягнутих розмовах.
Дмитро став приходити пізніше, замикався в собі.
Анна намагалася не заводити тему, але напруга зростала.
Поки одного вечора він не вимовив те, чого Анна боялася почути.
— Аню… може, все-таки допоможемо Артему? Хоча б трохи. Ну, щоб мама відчепилася.
Анна відчула, як усередині все обривається.
— Ти серйозно?
— Просто тимчасово. Щоб не скандалила.
— Дімо, — тихо сказала вона, — ти розумієш, що це не про гроші. Це про кордони. Якщо зараз поступимося, завтра вона попросить продати квартиру.
— Не драматизуй, — втомлено відповів він.
Вона подивилася на нього — рідне обличчя, втомлене, але рідне. І раптом зрозуміла: не свекруха руйнує їхню родину, а ось це — його слабкість, його вічна м’якість.
У неділю ввечері, коли Анна поверталася з магазину, біля під’їзду стояла Галина Петрівна.
Ніби чекала.
— Нам треба поговорити, — сказала вона без привітання.
Анна зітхнула.
— Знову?
— Я не можу спокійно дивитися, як ти псуєш мого сина, — промовила свекруха, стискаючи сумочку. — Він став дратівливим, знервованим, усе через тебе!
— Через мене? — Анна навіть не стримала сміх. — Може, тому що ви постійно його налаштовуєте проти мене?
— Ти забрала його в сім’ї! — спалахнула Галина Петрівна. — Він став чужим!
— Він дорослий чоловік, — холодно відповіла Анна. — Сам вирішує, де його дім.
— Поки вирішує не те, що треба! — вигукнула свекруха. — Але я це виправлю!
Вона розвернулася і пішла, залишивши Анну з відчуттям липкої тривоги, як після поганого сну.
Минув тиждень.
Одного вечора, повертаючись додому, Анна побачила біля під’їзду Дмитра та Артема.
Вони сперечалися. Голоси були гучні.
— Я сказав, не лізь! — роздратовано кинув Дмитро.
— Вона тебе під підбором тримає! — вигукнув Артем. — Мама має рацію! Вона тебе використовує!
Анна застигла за кілька кроків.
Артем стояв, червоний, із перекошеним обличчям.
Дмитро важко дихав.
— Хочеш, скажу правду? — кинув Артем. — Їй на тебе начхати! Ти для неї лише прикриття!
Анна зробила крок уперед.
— Ще слово, і я викличу поліцію, — промовила холодно.
Артем повернувся, дивлячись на неї з ненавистю.
— Потвора, — процідив він і пішов, сплюнувши на асфальт.
Дмитро стояв, опустивши голову.
Анна підійшла ближче.
— Ти бачиш, до чого все дійшло?
Він кивнув.
— Усе зрозумів. Тепер точно.
— Що?
— Що з цим треба закінчувати.
Через два дні вони з Дмитром поїхали до нотаріуса.
Він оформив заяву, що відмовляється брати участь у будь-яких фінансових зобов’язаннях матері та брата.
А потім просто сказав:
— Ми починаємо нове життя. Без їхнього втручання.
Анна не одразу повірила.
Але коли він заблокував номер матері та зняв слухавку лише для неї — вперше за довгий час вона відчула полегшення.
Минуло три місяці.
Життя стало тихішим.
Без візитів, без натяків, без нескінченних «позич».
Але одного разу в поштовій скриньці Анна знайшла листа.
Без зворотної адреси.
Усередині — фотографія: Артем і Галина Петрівна, що стоять перед старим будинком, із підписом від руки:
«Ти зруйнувала сім’ю. Сподіваюся, щастя купиш за свої гроші».
Анна довго дивилася на знімок.
Потім порвала його на дрібні шматочки.
Викинула.
І вперше за довгий час посміхнулася — спокійно, по-справжньому.
Тому що зрозуміла: іноді найважче — не віддати гроші.
А перестати платити почуттям провини.
