Мені 20 років. Багато хто скаже що зовсім юна, а я вже не вірю в кохання. Річ у тому, що в 15 років я закохалася вперше, і це було дуже невдале кохання. Хлопчик, якого я покохала, просто пограв на моїх почуттях. Потім два роки депресії, нікого не підпускала до себе ближче, ніж на метр.
І ось у 17 років, зустріла такого чудового хлопця і дозволила собі закохатися у нього. Знову невдача. Щойно я дала волю своїм почуттям, то одразу цей хлопець написав мені, що помирився зі своєю колишньою дівчиною.
І знову сльози, сумні пісні. Вирішила, що настав час перемикнутися. Познайомилася ще з одним хлопцем, симпатичним, уважним, почали зустрічатися. Але зустрічалися всього місяць, потім я його покинула, занадто розкуто він поводився.
Потім познайомилася ще з двома хлопцями через інтернет і ходила на побаченнях із ними, у різний час, звичайно. Один на фото красивіший, ніж насправді, інший виявився трохи дурнуватим.
І ось мені 20 років. Я побачила у Фейсбук дуже красивого хлопця, познайомилися, зустрілися. Подобається у всьому, характери схожі, інтереси також. Приємно з ним спілкуватися. Цікаво, що здавалося, ось ще трохи – і я закохаюся. Але, на жаль, він став уникати мене, внаслідок чого ми посварилися і більше не спілкуємось.
Плакала довго, дуже довго, та й зараз боляче згадувати. Але здебільшого плакала навіть не через нього, а через те, що не щастить мені з чоловіками. Якщо я комусь подобаюся, то він мені не подобається, а якщо мені подобається, то вони відразу ж миряться зі своїми колишніми дівчатами або з незрозумілих причин уникають мене.
Розчарувалася настільки в чоловіках, що не вірю у взаємні стосунки. Мрію про весілля, красиву сукню, щасливе сімейне життя з чудовим чоловіком. Хіба я багато вимагаю?
А натомість мене завжди любить лише один хтось, другий або корисливо поруч, або просто терпить. Хочу, закохатися, але такої можливості немає. Мені 20 років, а я ні з ким не зустрічалася навіть. Хочеться кохання, тепла, чоловічої уваги.
