У нас із братом суттєва різниця у віці – п’ятнадцять років. Я у батьків – плід юної пристрасті, мене вони зробили у вісімнадцять років. А поява брата вже вдумливе свідоме рішення. Тому і дитинство, і юність у нас абсолютно різні.
Коли я тільки вставала на ноги, батьки мені могли допомогти лише добрим словом. Вони мали інші турботи. Я починала з нуля, із чистого аркуша. А зараз на ноги встає брат, то йому вже й квартиру купили, і освіту готові сплатити.
Батьки пояснюють, що дати такий самий старт мені вони не могли, не було коштів та сил. І це страшенно прикро, немов я чернетка, а брат – чистовик, де вони стараються і виводять кожну букву.
Мої батьки явно рано завели дитину в моєму обличчі. Їм самим треба було вставати на ноги, здобувати освіту, гуляти ночі безперервно і все в такому дусі. Але вони чомусь вирішили, що їм потрібна дитина.
Бабусі з дідусями таку поспішність своїх чад не оцінили, але й зовсім напризволяще не кинули. Зі мною сиділи, батькам у міру можливостей допомагали. Тільки можливостей там було небагато. Відразу скажу, сім’ї батьків щасливі, просто небагаті.
Те, що із грошима у нас погано, я розуміла з дитинства. Батьки досить рано мені пояснили, що багато на що у нас просто немає грошей.
Мама намагалася поєднувати мене та навчання, а тато роботу та навчання. У результаті обидва не довчилися. Щоправда, мене в цьому жодного разу не звинуватили.
Вони чесно намагалися виконувати свої батьківські обов’язки, але виходило в них геть погано. Занадто вони були зайняті собою і життям, що крутилося зовні, щоб звертати увагу ще на когось.
Про мої свята в садочку регулярно забували, як і про поробки чи батьківські збори. Ми навіть перший дзвінок у першому класі примудрилися пропустити.
Я навіть встигла змиритися з тим, що батьки теж діти, які рано подорослішали, які дуже рано поклали на себе обов’язки. Вони не встигли вивчитись, хапалися то за одну роботу, то за іншу. Грошей не вистачало на найнеобхідніше, про якісь надмірності навіть говорити не доводилося.
Ми переїжджали з місця на місце, поки не осіли в спорожнілій бабусиній квартирі. Мені тоді було вже одинадцять років. У мене нарешті з’явилася своя кімната, батьки змінили роботу, питання грошей перестало стояти так гостро. Їжа вдома була щодня нормальна, але на покупку сезонного одягу доводилося кілька місяців відкладати.
Мене вже в ті роки програмували на те, що вчитися треба тільки на бюджеті й своїм розумом, оплачувати моє навчання батьки не зможуть. Мені взагалі доведеться розраховувати здебільшого тільки на свої сили.
Батьки будуть поруч, підтримають словом, підставлять плече, але це більше стосується розряду моральної допомоги.
А потім мама опинилась в положенні. Я бачила, як вона готувалася до появи дитини, купувала іграшки, одяг, візочок та інше необхідне. Батькам було тридцять три роки, було помітно, що дитина бажана, а рішення усвідомлене.
Мене не змушували няньчитись з братом, мама сама сиділа весь декрет. А я закінчила школу, вступила в університет та поїхала.
Батьки дотрималися своєї обіцянки – мене підтримували добрим словом та і все. Убога щомісячна сума, яку вони мені надсилали, на місяць не розтягувалась не під яким соусом. Доводилося підробляти.
Звичайно, я могла вступити в місті, де жили батьки, але цього я не робила усвідомлено, бо боляче було бачити, яка у них ідилія, в яку я не вписувалася. Так, чесно сказати, мені й не пропонували залишитись вдома. Мою кімнату вмить переробили під дитячу для малюка.
Батьки не змогли мені допомогти ні з весіллям, ні з купівлею житла, ні з немовлям, коли в мене зʼявилася дитина. Вони приїжджали у гості, давали поради, співчували, вислуховували, але на цьому все.
Нині мені майже тридцять п’ять років. Моїй дитині вже п’ять років, квартира в іпотеці, живемо з чоловіком непогано, хоча спочатку було дуже нелегко.
Брату сімнадцять років. Він цього року закінчує школу, вже знає, куди вступати буде. Батьки купили йому квартиру, щоб був майданчик для старту. Брату сплачують навчання. На його свята вони ходили, його здобутками пишаються.
Я питала, чому у нас іде такий перекіс – мені нічого, а брату все. Батьки відповіли просто – раніше у них не було такої можливості забезпечувати свою дитину. Ось зараз з’явилася – вони й забезпечують, але лише брата, бо я вже давно не дитина.
Не дитина, це так. Але не відмовилася б від допомоги з іпотекою. Але батьки вважали за раціональніше купити квартиру синові.
Мені здається, що якщо я поступово перестану їм дзвонити, писати і якось нагадувати про себе, то вони з полегшенням забудуть, що у них є ще одна дитина. Вони й так постаралися зосередити увагу на сина. Напевно, так я й зроблю. Навіщо зайвий раз себе зводити?
