Мені було 30, Костику 2 місяці, як від мене пішов чоловік. Чоловіком його і назвати важко було

Мені було 30, Костику 2 місяці, як від мене пішов чоловік. Чоловіком його і назвати важко було, але вік, раз так сталося що ношу дитину, вирішила народжувати.

Всю вагітність він був якийсь відсторонений, а коли я народила так зовсім сказав мені що не планував дітей і сім’ю, рано йому ще.

Пройшов ще якийсь час і чоловік сказав що готовий змінитися, а потім знову прийшов і чесно зізнався що це не його, не нагулявся він ще. Я йому навіть вдячна була, бо краще зараз, ніж коли дитина підросте а я змучуся.

Він пішов а моє життя продовжилося. Єдиною моєю умовою, точніше проханням стало те, що я просила забути за дитину, наче це і не його син.

Згодом я познайомилася з одним хлопцем і в нас все дуже бурхливо розвивалося, а в результаті ми вирішили одружитися. Прибігала до мене колишня свекруха і просила не відбирати у сина батька, нехай би спілкувалися. Я їй ввічливо пояснила, що така була умова, якщо він іде, то за дитину забуває. Мені обіцяли проблеми, і поки затихли.

Я от собі думаю, зараз малому всього 5 місяців, він ще не зовсім подумає хто його батько, але він часто бачить Кирила, мого нового чоловіка. Я стою перед складним вибором про те, чи варто казати малому що його батько Кирило?

Бо невідомо як життя складеться, не хочу обтяжувати Кирила. Але і сказати в майбутньому про його справжнього батька теж не хочу. По суті він його не бачив і не знає, свекруха і колишній не з’являються в нашому житті давно.

Кирило готовий навіть усиновити малого, а я думаю чи варто так повертати життя, адже хто зна, що чекає нас далі?