– Мені довелося збрехати матері, що ти хвора, бо я залишився без роботи! Де б я брав гроші на свої потреби? – приречено розвів руками чоловік

Я була одружена з Миколою вже близько двох років. Проте мої свекри, дізнавшись про те, що їхній єдиний син одружується зі звичайною вихователькою, відмовилися мене визнавати.

З цієї причини я, практично не бачилася з батьками чоловіка, через що взагалі не страждала.
Вони приїжджали раз на місяць до сина, коли я була на роботі, або в парку на пробіжці.

Наша зустріч відбулася лише один раз: на весільному святкуванні, на якому Світлана Сергіївна жодного разу не підійшла до мене.

В останній місяць я раптом помітила, що свекруха почала надсилати мені в особисті повідомлення смішні картинки.

Я з подивом переглядала їх і знизувала плечима, проте, про її дива, нічого не говорила Миколі, бо не вважала це важливою інформацією.

За цей час дивна зміна у поведінці була не тільки у свекрухи, а й у чоловіка. Він засів удома і почав говорити, що пішов у оплачувану відпустку, хоча зовсім недавно вже був у відпустці.

– Як таке взагалі може бути? – Запитала я у чоловіка. – Відпустка за відпусткою…

– Я добрий працівник, тож заслужив відпочинок, – валяючись перед телевізором, відповів Микола.

Але минув тиждень, два, місяць, а чоловік так і продовжував валятися вдома на дивані.

– Тебе звільнили, і ти мені просто нічого не кажеш? – Я спробувала вивести Миколу на чисту воду.

– Вигадала теж! Ніхто мене не звільняв, я віддалено працюю, – солодко позіхнув чоловік.

– Віддалено? – недовірливо скривила я обличчя. – Коли це у нас сантехніки почали працювати на відстані? Цікаво, і багато труб ти полагодив таким чином?

– Я не сантехніком працюю, – зніяковів Микола, не знаючи, що придумати.

– Так? А ким? – Схрестивши руки на грудях, усміхнулася я. – Зарплату теж платять?

– Звісно! – чоловік схопився з дивана і, підійшовши до столу, витяг із шухляди тисячні купюри. – Бачиш?

Я відчула незручність і почала подумки докоряти собі за те, що відразу не повірила Миколі.

– Краще поїсти мені приготуй, – чоловік недбало знову кинув гроші в стіл. – Втомився я за сьогодні.

Мені нічого не залишалося, як прикусити язика, та піти на кухню готувати вечерю. Мені важко вірилося в слова Миколи, але грошові купюри підтверджували його слова.

Минув ще один місяць, а мені ще жодного разу так і не вдалося застати чоловіка за роботою.

Він або їв, або спав, або валявся перед телевізором. Натомість я виявила, що Микола купив собі ігрову приставку.

– Коли ти тільки встигаєш працювати? – буркнула я, підбираючи з підлоги пачки з-під чипсів.

– Я ж не ти. Та й взагалі, яка різниця, якщо я приношу гроші? – Не відриваючи погляду від екрана телевізора, пробурчав чоловік.

– Так, тільки я їх чомусь не бачу…

– Я ж показував, – здивувався Микола. – Що тобі ще не подобається?

– Мені не подобається те, що ти витрачаєш їх лише на себе, – обурилася я. – Причому, ні в чому собі не відмовляєш.

Чоловік ображено підтис губи й відклав ігрову приставку убік. Підійшовши до столу, він узяв тисячну купюру і подав мені.

– Досить?

Я мовчки взяла її й здивовано зиркнула на Миколу, в чесності якого я досі сумнівалася.

Та наявність грошей говорила про те, що він їх десь же бере. Я навіть подумала про те, що чоловік уплутався в якусь сумнівну справу.

Все по місцях розставило повідомлення від свекрухи, яка раптом ні з того ні з сього поставила мені дивне запитання:

– Як твоє самопочуття? Хоча б трохи легше стало, чи не допомогло лікування?

Я, сидячи на роботі, кілька хвилин дивилася на нього, а потім перечитала ще раз. Я ніяк не могла зрозуміти, чому Світлана Сергіївна вирішила, що я хворію.

Поки я думала над її дивними словами, свекруха не витримала і сама зателефонувала мені.

– Не відповідаєш, я думаю, може сил друкувати нема. Ну, як ти? – Поцікавилася мати Миколи.

– Добре все, – невпевнено відповіла я. – Чому ви про це питаєте?

– Ну як чому? Коля розповів мені, що ти хворієш, що в тебе діагностували невиліковну хворобу, – рішуче сказала вона. – Я ж не просто так надсилала тобі гроші на лікування!

– Висилали мені на лікування? – злякано перепитала я. – Невиліковна хвороба у мене? Яка?

– По-жіночому щось, – ледь чутно відповіла свекруха. – Стривай, я взагалі нічого не розумію. То ти хворієш, чи ні?

– Ні, звичайно! Слава Богу! – випалила я в слухавку, починаючи розуміти, що відбувається. – Чи багато грошей ви дали своєму синові?

– Я тобі на лікування взагалі давала, – уточнила Світлана Сергіївна. – Син, виходить, мене обдурив?

– І не лише вас! – Розлючено гаркнула я у відповідь. – До речі, він не працює, а ваші гроші спускає на себе, та свої хотілки. Натомість мені каже, що працює віддалено.

– Оце так! Значить, ти жива та здорова? – ще раз перепитала свекруха.

У її голосі я почула нотку розчарування. Я відразу зловила себе на думці, що свекруха в глибині душі розчарована тим, що я виявилася здоровою.

– Ось тобі й синочок! – сказала Світлана Сергіївна і, не попрощавшись, поклала слухавку.

Я кілька хвилин із задумливим обличчям слухала короткі гудки, та переварювала інформацію про те, що чоловік практично поховав мене.

Дочекавшись кінця робочого дня, я вирушила додому. Микола, як завжди, валявся на дивані перед телевізором.

Йому за три місяці навіть грати набридло, і він не знав, чим зайнятися. Я, не роззувавшись, пройшла в зал і стала у дверях.

– Чи багато грошей отримав шляхом моєї хвороби? – суворо запитала я.

– Якої хвороби? Хіба ти хворієш? – Микола зобразив щире здивування.

– Колю, припиняй уже! – тупнула я ногою. – Я все знаю! Значить, на невиліковну хворобу я хвора? Чи практично одною ногою вже на тому світі?

– Твоя мама навіть грошей мені на лікування пожертвувала! Знаєш, як я її сьогодні розчарувала, коли сказала, що здорова?

– Мені довелося збрехати матері, що ти хвора, бо я залишився без роботи, – приречено розвів руками чоловік.

– Ти б почала мене пиляти з приводу того, що не працюю, от я і попросив грошей на твоє лікування. Не думав просто, що мама почне тобі писати та дзвонити…

– Як довго ти збирався брехати? Поки я богу душу не віддала б? – гаркнула я на чоловіка. – Потім би поховав мене?

– Ну ти вже не перегинай палицю, – скривився Микола. – Я б так ніколи не зробив…

– А я в цьому дуже сумніваюся! – Я зневажливим поглядом окинула чоловіка і пішла збирати речі.

Я мала намір на якийсь час переїхати до батьків і розлучитися з чоловіком, який заради грошей і того, щоб не працювати, був готовий піти на що завгодно.

Микола був категорично проти розлучення. Він намагався всіма правдами та неправдами його відкласти.

Однак, попри всі його хитрощі, я таки стала вільною через три місяці. І знаєте, ніякої різниці не відчула! Хоча лукавлю!

Я позбавилася присутності гнилого покидька, який стверджував, що кохає, а сам підло брехав не тільки мені, а й своїй матері, та вигадував страшні хвороби, щоб грошима розжитися!

Мені прикро, що я так помилилася! Але життя триває, тож буде ще й на моїй вулиці свято! Ви зі мною згодні? Що скажете про мого колишнього?