Коли ми з чоловіком розлучалися, він та його мама доклали багато зусиль, щоб наш син залишився з ними. Не знаю, навіщо вони так напружувалися, бо я не збиралася навіть боротися.
Битву за дитину я програла, її виховали у найкращих традиціях споживацтва, егоїзму та неповаги до мене. Переламати це вже не вдасться.
Я визнаю, що сама згаяла час, не звернула вчасно уваги, не втрутилася, хоча це і було б дуже складно зробити. Це все так, і від цього дуже боляче, але вже, на жаль, щось виправити не вийде.
Можливо, коли син виросте, і ми говоритимемо на рівних, тоді й спробую щось провернути в його голові, але поки що це безглузда метушня.
Як вийшло, що я була відлучена від виховання сина? Дуже просто – мені доводилося багато працювати. Відразу після весілля ми почали жити у свекрухи, бо треба було мати свою квартиру. Мама чоловіка тримала наш молодий осередок суспільства в кулаку, вирішуючи майже все за нас.
Чоловік не хотів лаятись з мамою, йому був звичний такий спосіб життя, а я не хотіла скандалів у сім’ї. Я була молодою та дурною, замість того, щоб відстоювати свої кордони, я почала грати за правилами свекрухи. Це була велика помилка спочатку. А потім було пізно щось ламати.
Залетіла я, коли своєю квартирою ще й не пахло. Хотіла перервати, але чоловік і свекруха відмовили, мовляв, це гріх, і ми впораємося.
Послухалася, дурепа. Якщо раніше я могла просто плюнути на все, розлучитись і піти, то тепер тільки сильніше загнала себе у безвихідь.
Коли сину виповнилося три місяці, чоловік, який на той час працював на будівництві, на роботі впав і отримав серйозні травми. Була пошкоджена спина та зламані рука та нога, добре, що не паралізувало, не став інвалідом. Але тривалий лікарняний забезпечений.
Свекруха одразу почала капати на мозок, що я й так засиділася у них на шиї, їй одній нас не потягнути, тож мені треба влаштуватися на роботу. Оформляли мене через свекруху, щоби на моїй роботі не припинявся декрет.
За паперами я так і відсиділа із сином усі три роки, а за фактом лише чотири місяці.
Чоловік довго одужував, я працювала так, що ввечері вже ноги не ходили.
Турботи про дитину взяла на себе свекруха, яка все одно працювала вахтеркою вечорами. А в мене вночі починалася друга зміна – свекруха йшла, чоловікові треба було то одне, то інше, плюс ще дитина. Як я тоді вижила – уявлення не маю.
Коли сину був рік, я знову ж таки по влаштуванню свекрухи почала їздити на вахти. Потрібні були гроші, бо чоловік хоч і видужав, але на роботу не рвався, казав, що на нормальну не беруть, а за копійки спину гнути він не збирається. Те, що я їжджу на вахти місяць через місяць чоловіка не бентежило – хтось повинен гроші заробляти.
В той місяць, що я проводила вдома, на мене навішувалося домашнє господарство та дитина, яка від мене вже відвикала на той час. Свекруха не втрачала моменту ткнути мене носом, що я з сином впоратися не можу, він у мене плаче і вередує.
Чоловік таки влаштувався на роботу, але отримував там копійки, бо робота була – не бий лежачого. Сиди собі в комірчині, дивися телевізор і періодично обходь приміщення дозором. Таку не пильну роботу йому знайшла його матуся, яка дуже переживала, що син перетрудиться.
– Це тобі, кобилі здоровій, добре, на тобі орати можна. А син весь переламаний, як живий залишився. Чи ти хочеш мужика у могилу звести?
З основної роботи дохід був нижчим, ніж з вахт, але я вже не вивозила туди їздити. Тож я знайшла собі другу роботу. У моїй голові билася думка, що треба максимально швидко купувати квартиру, щоб з’їхати від свекрухи та жити своєю родиною.
Я твердо вірила, що всі мої біди закінчаться, як тільки ми житимемо окремо. І з чоловіком, і з сином стосунки я налагоджу, все в нас буде добре.
Так минуло ще п’ять років. Вдома хотілося бути дедалі менше. Син зовсім ні в що мене не ставив, робив усе по-своєму, а трохи намагаєшся йому сказати “ні”, як він одразу біг скаржитися бабусі, а свекрусі тільки дай привід плюнути в мій бік і заявити, що я погана мати.
З чоловіком теж було все хитко. Але я продовжувала вірити у чудодійну силу окремої квартири.
Минулого року синові виповнилося одинадцять років. Жили ми все ще зі свекрухою, бо спершу вона кричала, що треба мінімум двокімнатну брати, потім розповідала, що без її допомоги ми не впораємося з онуком, і взагалі не треба зараз дитину смикати, йому і в школі стресу вистачає. А чоловік тільки підтакував мамі.
З сином жодних взаємин у мене немає. Він від свекрухи перейняв манеру дивитися на мене зверхньо, ігнорувати мої слова і спілкуватися тільки заради власної вигоди. У сімейному табелі про ранги я перебуваю на нижньому рядку.
Близько року тому я зрозуміла, що це фінал. Тікати далі нікуди. Виразно зрозуміла, що ніколи ми з чоловіком не переїдемо до своєї квартири, ніколи нічого вже не налагодиться.
Досить себе обманювати.
Тому я й подала на розлучення. Можна було б зберігати шлюб заради дитини, але дитині на мене начхати. Свекруха заявила, що сина вони мені не віддадуть, а я й не збиралася боротися за нього.
Я готова була платити аліменти, бачитись, якщо у дитини таке бажання виникне. Але на цьому все. Та він і сам не залишився б зі мною, свекруха могла не переживати.
Битву за свою дитину я програла, як би гірко не було це визнавати. За той час, що ми з чоловіком у розлученні, син жодного разу не виявив бажання побачитися. Дзвонить лише для того, щоб позначити, що хоче у подарунок на день народження чи новий рік. Ось і все спілкування. Хто винний? Я, звісно. Але ж я хотіла як краще.
