Мені доводиться страждати від огидної поведінки пасинка, тому що чоловік відчуває перед ним почуття провини. Як же – така травма, батьки розлучилися.
Тільки розлучилися вони не з ініціативи мого чоловіка. Там мама знайшла собі іншого чоловіка і поїхала до нього в інше місто, спокійно і без докорів сумління залишивши дитину батькові.
З чого чоловікові відчувати якесь почуття провини? Що не зберіг шлюб? Тож для цього обидва повинні намагатися, що він один зміг би зробити?
Ми познайомилися з ним, коли він вже три роки жив удвох із сином. Хлопчикові було тоді шість років і він вже поводився, як цар, перед яким усі інші повинні прислужувати.
Я спочатку це списувала на ревнощі якісь, небажання пускати у свою родину сторонню людину, тому щиро хотіла з цією дитиною потоваришувати.
Мамою я йому ставати не планувала, як піде, але хотіла стати другом. Не вийшло. Не дружать царі з холопами, саме так ця дитина сприймає і мене, і свого батька.
Поведінка у дитини огидна, він нічого за собою не прибирає, погано вчиться, хамить усім і кожному, а чоловік нічого не може з цим зробити.
– Я бачу, як син поводиться, але я відчуваю провину перед ним, тому доведеться терпіти, – заявив він після чергової витівки своєї дитини.
А ось я за три роки терпіти дуже втомилася. Якби був якийсь термін, коли все це скінчиться, було б легше. Ну, типу, перехідний вік треба потерпіти.
Але тут до перехідного віку ще далеко. Я боюся припустити, що цей дрібний бешкетник буде коїти у підлітковому віці, якщо на нього вже зараз ніяких сил не вистачає.
Карати його не можна, на слова він не реагує, все в хаті будується довкола його бажань та звичок. Він може собі дозволити все, що завгодно.
Не сподобався телефон, який йому подарували – він запустив їм у стіну, все, відновленню телефон за сім тисяч гривень вже не підлягає.
Захотілося щось купити – вимагає у батька грошей. Може у мене з гаманця готівку витягти, хоча я й намагаюся все на картці тримати, але іноді ходжу на ринок, де карти не приймають.
Не подобається хлопчику їжа – він просто вивалює її у відро для сміття або виливає в унітаз. Може в каструлю плюнути, якщо йому не хочеться їсти те, що я приготувала.
У мене вже немає надії на те, що чоловік зрозуміє і якось почне виховувати свого сина. Я не маю сил все це терпіти.
Хочеться просто зібрати речі та піти, зупиняє лише те, що чоловіка я дуже кохаю. Якби не його це безглузде почуття провини, все було б добре.
Пропонувала йому сходити до психолога, але він не хоче, тому що не бачить у цьому проблеми. Типу, йому є, за що випробовувати провину, він не хоче, щоб його переконували у протилежному.
Вирішила поїхати сама у відпустку і подумати над цією ситуацією ще раз. Але поки що схиляюся до думки, що як би чоловіка не я кохала, якщо він нічого не змінить, то треба йти.
А то поки цей дрібний диявол відчуває вседозволеність, я не можу спокійно почуватися у власному будинку. Та й дитину мені хочеться свою, але не в такій атмосфері. Невже я дарма витрачала час?
