Мені дуже самотньо. Всю себе присвятила дочці та внучці, а тепер таке ставлення

Я живу з донькою та онукою, і вони ставляться до мене зі зневагою. Наче чекають, коли я вже відійду на той світ.

Я сама винна, тому що пішла на поводу у дочки Насті. Я за її порадою свою двокімнатну квартиру продала, донька продала свою кімнату в гуртожитку і ми купили трикімнатну квартиру. Настя запевняла, як добре всім буде, а вона дбатиме про мене. Але я їй не потрібна. Прикро, що й онуці Катюші не потрібна, хоча ростила її я, а не Настя.

Чоловік мене покинув, коли Насті було два роки, пішов до іншої. Я одна дочку підняла. Вона в інше місто поїхала, там до коледжу вступила. За пів року приїхала, плаче: «Мамо, я вагітна». Народила доньку, назвали Катериною. Настюші доучитися треба було, і всі турботи про маленьку дитину я взяла на себе.

Потім Настя з чоловіком якимось там з’їхалася, а Катя так у мене і жила, вирішили, що в мене дитині краще. Я і в школу дівчинку повела, і уроки з нею робила, доки донька своє особисте життя влаштовувала.

І ось виростила онучку, Катюша до інституту вступила. Настя з чоловіком тим розійшлася і про нас згадала. Катя все «Мамо! Мамо!» носиться навколо неї. І я піддалася на умовляння разом жити, та й вік у мене вже.

Тут знову донька чоловіка знайшла. Днями торт купив, мені шматок приніс. Я говорю: «Мені не можна, я хворію». А вона мені: «Мам, ти що, дурепа?». Я образилася. Взагалі я тепер навіть не знаю, ким у цій квартирі себе відчувати. Я можу цілий день не виходити з кімнати, і ні онучка, ні дочка не зайдуть і не поцікавляться — чи хоч жива я.

На мою думку, взагалі не зважають, навіть ніколи не запитають, що я хочу на вечерю. Дочка поставить тарілку із супом-жижею, і ще вважає, що я їй після цього зобов’язана. А те, що я пенсію свою доньці та онучці віддаю, вони не помічають.

Чоловік Насті у нас тепер живе. Поводиться, як вдома, може в трусах по квартирі ходити весь ранок. Сама донька молиться на нього. Катя постійно з друзями десь, а коли вдома, я хочу з нею поговорити, а їй усе ніколи, все у своїй кімнаті забороняється і сидить.

Ані подарунка на свято, ані теплого слова. Мені дуже самотньо. Всю себе присвятила дочці та внучці, а тепер таке ставлення. Як же далі жити?