Я виростила сина одна. Коханий покинув мене, коли дізнався, що я в положенні. З того часу протилежній статі не вірю.
Для мене єдиний справжній чоловік – мій син. Я в нього вклала всю душу, всі гроші. А працювала я дуже багато у цьому житті. І все для того, щоб мій хлопчик ні в чому не знав потреби.
Андрій навчався у найкращій гімназії міста, у нього завжди був гарний одяг, пристойний телефон, ноутбук. Він займався у секціях плавання та дзюдо, ходив до репетиторів.
Намагався займатися музикою, але тут не вийшло. Занадто багато часу забирали його брязкання на гітарі. А йому ж треба фізикою та математикою займатися. Я переконала його покинути музичний гурток.
В одинадцятому класі Андрій заявив, що хоче вступати на археолога, на історичний факультет. Я мало не зомліла. Ось що це за професія археолог? Що він там заробляє? І де взагалі в нашій країні є такі робочі місця?
Та й курси репетиторів з фізики, інформатики та математики псу під хвіст чи що? Цілих три роки я платила, і не мало платила! Програмісти – ось за ними майбутнє!
Дуже я довго сина переконувала, що він не правий, потім просто пригрозила, що не допомагатиму йому фінансово, якщо він все ж таки вступить на свій історичний факультет. Звичайно, до останнього аргументу Андрій прислухався.
У результаті після школи син вступив, як я й мріяла, до технічного університету. Щоправда, трохи забракло пройти на бюджет, але це було не страшно. Я заробляю пристойно, могла єдиного сина вивчити.
Першу сесію він безвідповідально завалив. Усі чотири іспити! Від автоматичного відрахування врятувало лише те, що платно навчався. Якимось дивом склав три іспити, а четвертий, хвостом потягнувся в другий семестр.
Я нічого зрозуміти не могла. Адже в мене розумний хлопець, чому в нього не виходить? Навіть до викладачів пішла, щоб дізнатись, як він навчається.
На мій подив, Андрія не відразу згадали. Виявилося, що на практичних заняттях він з’являється через раз, а на лекції взагалі не ходив. І вже йшлося про його відрахування.
Я вийшла з університету в шоку. На навчання не ходить, удома його немає. Де пропадає? Цілком випадково забрела я в перехід і почула музику. Там, у глибині переходу, грав гітарист. Народ поряд з ним юрмився. Начебто їм подобалося. Я підійшла ближче і завмерла: гітаристом, цим жебраком музикантом був мій син! Який сором!
Він теж побачив мене в натовпі та глянув мені в очі. Грав і зухвало дивився! А в цей час у нього лекція з математичного аналізу була! Прогульник! Нічого я йому не сказала там у переході. А вдома закотила скандал.
– Ти маєш вчитися! – Кричала я. — Ти маєш здобути професію. А ти що твориш?
– Маю, маю, — з усмішкою сказав тоді мені син. — Мамо, чому ти все вирішуєш за мене? Ти переконала мене вступити до технічного університету. Ладно добре! Я послухав тебе. Але я не можу там вчитися. Не цікаво мені.
– І тому ти жебрачиш в переході! Невже тобі бракує грошей?
– Я не жебрачу, а заробляю.
– І куди витрачаєш ці мільйони з огляду на те, що я тобі даю на життя? – З усмішкою запитала я.
– Допомагаю волонтерам, — серйозно відповів син. — Не мільйони заробляю, звісно, але скільки можу.
– Тебе можуть відрахувати! — крикнула я, вирішивши застосувати важку артилерію. — Ти розумієш, що в цьому випадку вирушиш до армії?
– Мамо, а я вже був на призовній комісії, — відповів мені син, — мене визнали гідним за всіма статтями. Завтра в університеті заберу документи.
Почувши це, я так і сіла. Він вирішив по-своєму, не порадився. Я плакала, а мій син мене заспокоював. Андрій переконував мене, що справжній чоловік має захищати свою батьківщину. І він це зробить. І взагалі далі у своєму житті сам усе вирішуватиме і відповідатиме за свої вчинки.
– Мамо, я тебе дуже люблю, але дозволь мені самому спробувати прожити своє життя, чесно та гідно. Дозволь займатися тим, що мені цікаво. Я не пропаду, ось побачиш.
Андрій ще щось казав, по голові мене гладив. А я все плакала. Мені й досі не вірилося, що мій хлопчик вже виріс. Не хлопчик він, а чоловік, справжній чоловік.
