Увечері похолоднішало, і в босоніжках страшенно мерзли ноги. Люся вийняла з сумки шкарпетки й вдягла їх.
Іти додому по пустельній вулиці одній було страшно. Інтернет-знайомство, що так стрімко почалося, нічим не закінчилося, а тим більше не переросло в справжні відносини.
Люся прийшла вчасно, сіла за столик у кафе, куди була запрошена на філіжанку кави. Чоловік прийшов за десять хвилин і одразу заявив, що не чекав пунктуальності, жінки цим не блищать.
Люся відразу розчарувалася. Вона попереджала, що не спізнюється. Розмова не клеїлася, хімії не сталося.
А коли він запропонував розплатитися кожному за свою порцію і поїхати до нього, продовжити знайомство ближче, Люся збрехала, сказала, що вдома собака не годована, і, якщо вона не приїде, він рознесе квартиру. Пропозицію поїхати до неї, вона відкинула одразу.
Холод зовні швидко проникав усередину, колов і змушував неприємні солоні краплі накочуватися на очі. З чоловіками їй не щастило. Катастрофічно!
Серйозних стосунків у свої тридцять вона так і не мала. Люся зупинилася, видихнула, часто заморгала очима, щоб не розплакатися і прискорила крок. Завтра треба було на роботу.
– Люсько, привіт, – із кущів на неї майже випав сусід із собакою.
Грей, зрадівши зустрічі зі старою знайомою, тут же взявся стрибати на жінку і ввімкнув хвіст – вентилятор.
Сусід по сходовому майданчику частенько залишав собаку на Люсю, коли їхав у несподіване відрядження, або на вихідні з друзями за місто.
Коли було можна, брав собаку із собою, але траплялося це рідко. Люся не відмовляла. Все в ньому було чудово, крім віку.
Сусід був молодший на шість років, і в якийсь момент Люся навіть хотіла почати з ним кокетувати, але різниця у віці все ж таки зупинила її. Крім того, Стас був чудовим другом і допомагав Люсі у господарських питаннях безвідмовно.
Втрачати допомогу і єдину близьку людину, вона не хотіла. Познайомилися вони давно, одразу, як Люся сюди переїхала, поховавши батьків, у зовсім чуже для неї місто, вирішивши будувати кар’єру, раз не виходило сім’ї. Стас допоміг тоді занести вантажникам важкий ящик.
– Забери кошеня, моя псина його не приймає.
– Яке кошеня, Стасе, що тобі треба? Налякав! – Люся навіть тупнула ногою.
– Кошеня вчора від собак відбили із Греєм. У ветеринарці з ним був. Тепер він чистий, щеплений, кіт до того ж.
– Мені не потрібний кіт, Стасе, мені Грея вистачає.
– Забери, га, Люсю? – молодик тут же зробив на обличчі слізний вираз.
– Ні, – вона витягла руку вперед. – Ви додому, чи гуляєте?
– Додому, – сказав Стас. – А ти чому так пізно?
– На побаченні була, – кокетливо промовила вона.
Стас обернувся довкола себе, озирнувся.
– І? Зазвичай після побачення дівчину проводжають додому.
– Не пощастило цього разу. Облом.
– Нічого. Ти крута, наступного разу пощастить.
– Хотілося б.
Біля своїх дверей Люся довго колупалася в замку, затрималася.
– Дивись! – Стас удруге за сьогодні виник з нізвідки, налякавши, і простяг їй кошеня.
Кошеня було маленьке, сіре в чорну смужку, нічим не примітний звичайний котик з білими передніми лапками та білою грудкою.
– Миленький, – усміхнулася вона сусідові. – Але ж ні.
Люся швидко зайшла до себе і зачинила двері. У двері відразу постукали. Люся відчинила.
– Я не винен, він сам стрибнув, як тільки ти увійшла, – Стас кивнув у бік коридору.
Кіт сидів біля відчинених у ванну кімнату дверей і принюхувався.
– Що-о-о? Забирай його!
– Люсю, я обіцяю знайти йому новий будинок, нехай у тебе перекантується поки що. Ґрей його ганяє.
Люся зітхнула і зачинила перед носом сусіда двері.
Вона зняла босоніжки та потерла ноги. Не варто було йти на побачення на таких високих підборах, але що вже.
Люся подивилася на кошеня, зрозуміла, що йому потрібен лоток і миска, але Стас завбачливо вже подзвонив у двері.
– Ось його речі.
Але, як і очікувалося, ні за тиждень, ні за два, кошеня ніхто не забрав, прилаштувати його одразу не вийшло. Люся пропонувала взяти кота всім, кого знала та зустрічала.
Віддавати на перетримку жінці, яка має ще п’ять кішок, не стала, вирішила, нехай живе, раз така справа.
Котик ріс. Грей, залишаючись у Люсі, поводився зухвало. Але кошеня вміло ховалося під диваном або залазило по шторі на шафу, чим викликало невдоволення господині, але завжди потрапляло псові.
Згодом Грей став спокійнішим до кота, якого Люся назвала Пеленгас, через любов до цього виду риби.
Стас прийшов до Люсі якось пізно ввечері, зовсім розгублений. Він довго стояв біля відчинених дверей, не наважуючись увійти.
– Мені нема до кого звернутися, мати не хоче брати Грея до себе.
– Заходь, що трапилося?
Стас простяг Люсі невеликий папірець і відвернувся.
– Це не вихідні, Люсю, не тиждень, це надовго!
Люся пробігла очима по написаному.
– Тебе призивають? Туди?
Люся не змогла вимовити вголос. Стас кивнув.
– Ти такий молодий, – вона знову затнулась.
– Ховатися не буду.
По Стасу явно було видно, що він більше не бажає розмовляти на цю тему.
Люся відступила на крок назад. Вона думала. Приймала рішення. Для неї це також був важкий вибір.
– Мама сказала, що не зможе… Я її розумію, у неї на руках моя хвора бабуся, – парубок повів плечима.
– Добре, – Люся несподівано підійняла обидві руки вгору. – Грею краще зі мною. До мене він звик. Та й відпустка в тебе буде, приїдеш.
Стас несподівано повеселішав. Ідея відпустки йому дуже сподобалася. Він стояв високий, вродливий і дивився на неї зверху вниз.
На худеньку, маленьку, більше схожу на незграбного підлітка з довгими руками та ногами й ладен був схопити сусідку від радості та кружляти, кружляти.
Прощалися в під’їзді, незграбно, сором’язливо. Люся ховала Грея, котрий рвався до господаря, про себе вже передчуваючи, що Стас не повернеться. Так і сталося.
Минув рік.
… – Вибачте, я ваш сусід, мені сказали, що у вас є собака.
Люся, скуйовджена і сонна, намагалася зрозуміти, що потрібно цьому чоловікові перед дверима. Грей висунув морду на майданчик і почав принюхуватися до величезного мішка, що стояв біля дверей.
– Хто ви?
– Я? Ваш сусід, говорю. Мені сказали, що у вас собака. Втім, я вже бачу.
– Зараз сьома ранку! Неділя.
Чоловікові було на вигляд років тридцять п’ять. Не високий брюнет, Люся не задирала голову, щоб дивитися йому у вічі. Спокійний та усміхнений.
– Вибачте ще раз, я подумав, що ви вже гуляли з ним, – чоловік кивнув у бік морди. – У мене залишився корм. Тепер без собаки. Не викидати ж. – Чоловік підняв мішок і поставив назад.
– Ні, дякую, мені не треба, – замотала головою Люся. – Грей таке не їсть.
– Шкода. А не знаєте кому знадобиться?
Вона знизала плечима.
– У притулок віддайте.
– Я погано знаю місто, якщо дізнаєтесь, кому потрібний корм, скажіть. Я з п’ятдесят шостої, Сергій. Ось мій телефон, я зараз у відпустці, вдома, дзвоніть, – простяг він свою візитівку.
– Так-так, – відповіла Люся, схопивши папірець, аби швидше зачинити двері.
– Чого прив’язався, – вона глянула на Грея. – Ніколи б не взяла чуже, раптом отруїть.
Сон більше не йшов, та й Грей, схвильований ранковим гостем, вимагав прогулянки. Люся погодилась. Вони вийшли з під’їзду, пройшли вперед і зайшли за будинок.
Величезний причіп самотньо стояв за будинком на стежці. Розбирали паркан, далі біля яру, якісь люди. Люся так і не зрозуміла, чи вони легально це робили, чи ні, хотіла уточнити, але Грей потяг, вона відволіклася.
– Ай! – Люся завила не гірше за Грея, коли його два тижні тому вкусила бджола. Вона зовсім не дивилася під ноги, наступила на штахетник з цвяхами, що стирчали. Тонка підошва не врятувала від іржавого, але дуже гострого металу.
Додому Люся сяк-так дошкандибала. Зняла взуття та пройшла у ванну кімнату, обробила рану та перев’язала ногу. Цвях не пройшов наскрізь, але сильно поранив.
У понеділок ногу “роздуло”. Люся викликала дільничного лікаря, а він виписав направлення на госпіталізацію.
– З таким не жартують, збирайтеся-збирайтеся.
– У мене кіт та собака, куди я їх поїду?
– Не поїдете, вони взагалі господарки не матимуть.
Люся на кілька секунд замислилась.
– Добре, я вас зрозуміла, дякую.
Лікар пішов, а Люся відразу набрала номер сусіда. Сергій подзвонив у двері майже одразу.
– Без проблем, знайом…
Люся показала на диван, де згорнувшись клубком і нічого не підозрюючи, спав кіт.
– Це Пеленгас. Він всеїдний. Любить сметану та рибу. Тільки не разом.
– Ясно, – Сергій повернувся до Грея і простяг руку. Пес понюхав її й завиляв хвостом.
– Грея ти знаєш. Йому я варю їжу. Гречку любить. Стас собі готував гречку і курячі грудки і його годував тим же.
– Стас, це його колишній господар? Він не хоче взяти пса під час госпіталізації?
– Стаса більше нема, – Люся не повернулася, збираючи речі в кімнаті.
– Зрозумів, вибач.
– Нічого. Я не знаю, як краще зробити, до тебе вони точно не підуть. Гаразд. Дам ключ. Вибору я не маю. Ти єдиний із моїх знайомих, хто знає, як поводитися з собакою.
– Не хвилюйся, все буде гаразд. Можеш дзвонити, я завжди на зв’язку, доки у відпустці. Забрати із лікарні теж зможу і відвезти, якщо треба.
– Було б чудово, якщо допоможеш.
Люсі було ніяково просити, але вона сказала. Сергій їй сподобався. Було в ньому щось, що схиляло до себе, та й ця готовність допомогти зовсім незнайомій людині, теж зіграла велику роль. Чоловік, який готовий допомогти, крім батька, зустрівся їй уперше.
Зустрічали Люсю з лікарні Сергій із Греєм.
– Він чудово поводиться в машині, дуже вихований пес.
Люся віддала Сергію сумку та обійняла Грея, який був радий побачити господиню.
– Він взагалі дуже розумний.
Вдома був порядок, Сергій навіть протер підлогу, що викликало в Люсі подив.
– Оце так!
– Ми намагалися, щоб тобі не довелося одразу напружуватися. У холодильнику вечеря, всі ситі.
– Дякую, Сергію, – Люся посміхнулася і замовкла, відчувши ніяковість. Ще в лікарні вона хотіла запросити його на вечерю, але зараз зрозуміла, що він і сам уміє готувати, не здивуєш його.
– Нема за що, звертайся. Мені час, сьогодні на роботу, – Сергій попрощався і пішов.
Люся сіла на диван, погладила Пеленгаса, який прибіг до неї, і обійняла Грея. Вона й не здогадувалася, що наступного літа вийде заміж за Сергія.
Що знайде своє щастя, таке довгоочікуване, справжнє. А кіт із собакою будуть поруч із нею, разом крокувати у нове життя, де знайдеться місце всім без винятку.
Ось така зворушлива історія трапилася. Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, підтримайте автора вподобайками!
