Мені нещодавно дочка дорікнула, що я добре живу, а їм зовсім не допомагаю, хоч і бачу їхнє тяжке становище. Це брехня, я допомагаю, але не так, як хотілося б дочці та зятю

Мені нещодавно дочка дорікнула, що я добре живу, а їм зовсім не допомагаю, хоч і бачу їхнє тяжке становище. Це брехня, я допомагаю, але не так, як хотілося б дочці та зятю.

Моя допомога полягає в тому, що я майже повністю взяла на себе забезпечення онука. Я його одягаю, взуваю, годую, оплачую гуртки.

Самі батьки й на це нездатні, але чомусь за допомогу це не вважають, на кшталт, це мій онук, я зобов’язана допомагати. Чому це я зобов’язана?

– Мам, ти ж бачиш, як нам непросто живеться! Звісно, ​​ти зобов’язана допомагати! А хто нам ще допоможе, як не батьки? – обурюється дочка.

Щось від батьків зятя я ніяких дій взагалі не бачу. Вони самі не проти скористатися чиєюсь допомогою, але справа навіть не в них.

Коли тільки все починалося, я казала, що надто багато одразу молодь хоче – і квартиру, і машину, і на море, і нові гаджети. Загалом руки загребущі.

Звичайно, таких грошей у них не було, але й збирати вони не хотіли, це ж довго. Ось і набрали кредитів, серед яких я схвалити могла лише іпотеку, та й то із застереженнями.

Початковий внесок невеликий, платіж виходить великий, і брали вони відразу двокімнатну. Брали б однокімнатну, там було б легше, але мене ніхто слухати не став.

– Не хочемо ми гратися, спочатку купити однокімнатну, виплатити, потім продати та купити дво, потім трикімнатну. Відразу взяли двокімнатну і можна десять років не нервувати, що один в одного на головах сидимо.

Та як хочете, це ж ваше життя, вам його й жити. Але їхнім життям це було доти, доки суми їхніх платежів за кредитами не перевищили заробіток, а тут ще виявилося що донька чекає дитину.

Про що думали? Квартира ремонту вимагає, кредитів багато, а вони дитину вирішили народжувати. Саме час, звісно. Краще й не може бути.

Зрозуміло відразу почалися крики “врятуйте-допоможіть, не справляємося”. Я вдавала, що не розумію, що від мене хочуть. Для дитини я все необхідне купила, а потім розвела руками, теж не друкую гроші.

З того часу так і повелося, що я допомагаю тільки онукові з самої його появи. Купую йому одяг, всілякі пюрешки, кашки, фрукти, оплачую гуртки для діток, ліки купую, якщо треба.

Але на цьому моя допомога сім’ї доньки закінчується. Гроші в руки я їй не даю, вже був прецедент, коли вони пішли не на те, на що мали.

Ігнорую всі її зітхання “ах, чоботи зносилися”, “ох, куртка дірява”, “ех, так давно в салоні краси не була”. Нехай про це болить голова її чоловіка.

Як кредитів набирати, то це вони й без мене впоралися, а тепер треба вирішувати чим платити, а в них із цим ніяк. Усе ніяк у них кінці до кінця не сходяться.

Продали б свої нові дорогі телефони – кілька кредитів можна було б і закрити. Але коли я запропонувала це, на мене дочка вовком подивилася.

– Ми що, жебраки, щоби речі розпродавати?!

Ну, не жебраки, отже не жебраки, і це добре, дуже рада за них. Онукові я дам усе, що в моїх силах, а от зять із дочкою нехай крутяться самі. Як влізли, то хай і вилазять.