– Це ж скільки винесла ця маленька, тендітна жінка! Невже доля спеціально приготувала їй стільки страждань? – думав збентежений Володимир

Дружина поїхала у відрядження, донька у батьків, а Володимир лишився сам. Якось навіть не звично. Дружина Марина рідко їздила кудись, але тут колега занедужала, довелося їй виконувати цю місію.

Якась там важлива угода у її фірмі не терпіла зволікань. Це він міг зрозуміти, сам не перший рік у бізнесі. Тож відвіз її на вокзал та поїхав додому.

Ну а дорогою раптом згадав, що вечері в нього сьогодні немає. Марина поїхала, тому доведеться потурбуватися самому.

Можна, звичайно, до батьків заїхати, але тоді донька напроситься додому, а там уроки, біганина та стрибки по будинку без маминого контролю, тож жодного відпочинку. А відпочити хотілося, на роботі передноворічне перевантаження.

Спочатку подумав доставку замовити, але потім все ж таки зупинився біля супермаркету. Хоч і не любив він магазинну метушню, вона його дратувала.

Люди наповнювали візки та кошики, потім поспішали до кас і нетерпляче чекали своєї черги. В одну з них прилаштувався і Володимир зі своїм кошиком, наполовину заповненим їжею та парою банок гарного темного пінного.

Попереду нього стояла маленька, щупленька жінка похилого віку в старій шубці з каракуля і в’язаній хустці, яка весь час норовила сповзти з голови, і вона її терпляче поправляла.

Дійшла її черга, на прилавку з’явився батон, коробка кускового цукру, плавлений сирок, ще пара пакетиків якоїсь крупи, та і все.

Вона поклала гроші, і касирка із незадоволеним, а точніше, стомленим виглядом перераховує їх.

– Десять гривень не вистачає! – Нарешті вимовила вона.

Руки жінки квапливо нишпорять по кишенях, вона хвилюється і каже:

– Зараз, мила, є десь…

– Я вам не мила, і давайте швидше, затримуєте всю чергу!

Касирка вигнула спину, злегка розправивши плечі й подивилася на покупницю з легкою зневагою. Володимиру ситуація не подобалася, він не витримав і жбурнув їй гроші зі словами:

– Давайте вже закінчимо ці розрахунки, зрештою!

Інцидент, здавалося б, вичерпаний, але старенька, забравши покупки, обернулася до нього і сказала:

– Дякую, синку, але в мене є…

Касирка на підвищених тонах попросила її не затримувати чергу:

– Та ви нарешті відійдете, жінко!

Принижена касиркою та її нетерпінням, старенька поспішила до виходу, ніяково ступаючи по затоптаній підлозі. Володимирові стало її шкода. «Ех, люди! Не можемо ми виявити ні чуйності, ні співчуття часом», – подумав він, і настрій трохи зіпсувався.

Він вийшов нарешті з цього «мурашника», але на порозі його чекала ця жінка похилого віку, радісно посміхаючись.

– Ось знайшла. У гаманці був дріб’язок. Візьміть, – і вона простягла йому жалюгідні монети.

Вина ще гостріше пронизала його, і він поспішно відповів:

– Та що ви! Не варто, справді. Така дрібниця. Ви вибачте, я там виявив нетерпіння, бо втомився дуже, – і він машинально взяв у неї з рук хоч і не важку, але якусь незграбну сумку.

– Вам далеко? Можу підвезти додому, – намагався чоловік загладити свою провину.

– Ні, ось тут, за рогом я живу. Дійду я, синку.

Але він все ж таки провів її. Ішли пішки. Поки до машини дійдеш на паркуванні, поки доїдеш, на дорозі невелика тягнучка, більше часу витратиш, ніж пішим ходом. Та й вона відмовилася. Дорогою розмовляли.

– Ви живете одна? Чи є помічники? – спитав він, повільно ступаючи поряд.

– Одна я. Залишилась одна, – голос її здригнувся. – Внучок у мене був. Ось такий, як ти, у всьому мені допомагав.

– У цьому…, як його…, автосервісі працював. Руки були золоті. Я його з п’ятого класу виховувала, коли не стало батьків.

Вона замовкла, мабуть, важко було говорити. А у Володимира щось задзвеніло в голові, так у нього бувало, коли він чув щось знайоме, або те, що раніше вже чув.

– А торік його не стало. Чув про дорожню пригоду на Житомирській? Де сім машин розбилося? От і мій Ваня там був. Двоє лише вижили, та й то, кажуть, інва.ліди…

Вона ще щось говорила, а у Володимира в голові дзвін посилився і заважав думати. Звичайно ж, його однокласник Ваня Сергієнко!

Він знав про його заги.бель і на похороні був. Навіть у його організації брав участь. Та й у школі теж усі знали, що він із бабусею живе. Заходили до нього якось, вона чаєм усіх напоїла. Ну точно! Ось у цій п’ятиповерхівці!

Володимир напружив пам’ять і насилу згадав, ніби підказав хтось:

– Надія Павлівна! – сказав він голосно.

– Петрівна я, синку, Петрівна. А ти звідки знаєш?

Довелося розповісти, що він однокласник Івана, що користувався послугами його автосервісу, був на похороні…

– А я ось не була, у лікарню з серцем потрапила, думала, не переживу таке горе.

Вони дійшли до будинку, підійнялися на другий поверх, і Надія Петрівна запросила його у гості.

– Ходімо, чайку поп’ємо, як не поспішаєш.

Володимир погодився, жінка провела його на стареньку кухню. Він виклав на стіл усі свої продукти, крім пінного, і сказав, щоб забрала собі.

Заперечення не ухвалюються. Та там і було всього нічого: ковбаса, масло, баночка шпрот, печива пачка, банани і яблучний сік.

І це була його перша, але не остання допомога. Він став часто заходити до Надії Петрівни, питати, чи не треба чогось по дому зробити, відремонтувати, чи майстра викликати?

Вона дякувала, від усього майже відмовлялася, за винятком дрібниць і якось за чаєм розповіла йому історію:

– Я ж львів’янка колишня, Володю. Народилася в сорок п’ятому. Брат у мене на рік старший. Тато з вітчизняної не повернувся, мама одна нас ростила, оберігала, зігрівала, доки сама не пішла із життя.

Я маленька була, не розуміла. Потім дитячий будинок, з нього нас із братом дядько з тіткою забрали, сюди привезли нас, в столицю. Тут я і виросла, і вийшла заміж.

– А де ж ваша сім’я? – Запитав Володимир.

– Так нема нікого, всіх поховала. Спочатку чоловіка не стало, хворів тяжко. А потім дочка із зятем… Вони на море поїхали відпочивати, пішли вночі купатися. Був легкий шторм.

– Маруся тонути стала, зять кинувся рятувати та не врятував: віднесло їх хвилями далеко від берега. Не впоралися вони.

– Поки випадкові люди на березі рятувальників покликали, було вже пізно… Обох не відкачали. Ваня залишився у мене, – сказала вона тремтячим голосом.

– А ваш брат де ж?

– Він повернувся до Львова. Допомагає, гроші все на якусь картку мені кладе. Тільки я не користуюся нею, ці цифри не пам’ятаю, хоч і записані вони десь. Та й боюся втратити.

– А давайте йому подзвонимо, – сказав Володимир, щоб трохи підбадьорити жінку, що засмутилася.У вас є номер телефону?

– Є, десь записаний.

Вона порилася в ящику старої кухонної шафи та простягла йому записник, де під ім’ям Льоша, був записаний номер. Володимир набрав, бадьорий старечий голос відповів відразу, і Володимир повідомив:

– Олексію Петровичу? Здрастуйте. Ми ось тут із вашою сестрою Надією Петрівною у неї вдома, вирішили вам зателефонувати. Я однокласник Вані.

Потім він передав слухавку сестрі, і ті з дорогою душею поспілкувалися. У жінки по щоках котилися сльози, але говорила вона радісно.

– Сказав, що скоро приїде! Ось я вас і познайомлю. Дякую тобі, Володю. Гарна ти людина. Скільки я з братом не розмовляла? Телефона не маю, дорого мені. Льоша іноді сусідці моїй дзвонить, вона кличе.

Так, це було якесь інше життя, зовсім не знайоме Володимиру.

– Це скільки ж горя винесла ця маленька, тендітна жінка! Невже доля спеціально приготувала їй стільки страждань? – думав він.

Але тепер почав частіше відвідувати батьків, більше цікавитися їхніми проблемами, не забував і Надію Петрівну, купив їй простенький телефон, заніс туди свій номер і номер її брата, сам поповнював рахунок.

І карткою банківської навчив користуватися. Щоб не морщилися нетерплячі касирки, коли жінка похилого віку відраховувала свої копійки. Вона за все дякувала, зв’язала його доньці пухнасту шапочку з рукавичками, та була в захваті.

Марина хвалила чоловіка за його чуйність і кілька разів запрошувала Надію Петрівну у гості на обід. Володимир привозив її, старенька соромилася спочатку, але швидко потоваришувала з привітною Мариною.

У тієї, бабуся два роки тому пішла із життя, і вона перейнялася до цієї незнайомої жінки добрими почуттями.

Не багато турботи, трохи уваги. А більшого і не потрібно самотній людині похилого віку. Просто знати, що поряд є хтось, хто завжди відгукнеться, допоможе, підтримає.

А йдучи від Надії Петрівни, Володимир часто чув услід:

– Бережи тебе Бог, рідний. Дякую за все.
***
Це сталося близько десяти років тому. Надії Петрівни вже немає в живих. А ця розповідь написана на згадку про неї, а також про інших самотніх людей. Іноді варто озирнутися довкола. Може, комусь потрібна допомога, а ми й не помічаємо?

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!