Те, що ніколи не треба говорити, що ти щаслива у шлюбі, Наталя зрозуміла давно. Як комусь відповіси на запитання про сім’ю та чоловіка, що все чудово, так і починаються вдома якісь сварки на порожньому місці.
Але цього разу її Сергій підніс справжній сюрприз. Він пів року тому вийшов на пенсію і сидів удома, не бажаючи нічим займатися.
– Спочатку відпочину, а потім чимось займуся до душі. А грошей нам і так вистачить, та й ти ще працюєш… – казав він дружині.
Наташа багато років керувала відділом на заводі, мала добру зарплату, та була шанована у колективі.
Але і їй уже хотілося вийти на відпочинок. Тільки звичка рано вставати і йти на роботу, підіймала її вдосвіта, і жінка поспішала на своє робоче місце.
– Нічого, – говорила вона дочці, – ось допоможу ще внучкам, бо вам більше ніхто не допоможе. Батько наш вийшов відпочивати, байдикує вдома, а я, поки сили та терпіння є, попрацюю.
Наталя завжди вважала себе головою у стосунках із чоловіком. Вона і заробляла більше, і возила його по санаторіях, і в подорожі, а Сергій любив лікуватися, пасивно відпочивати, і вдома не дуже прагнув допомагати дружині.
– Мамо, ти хоч прибирання квартири передай батькові, – радила донька, – тобі вже п’ятдесят вісім років, ти багато працюєш, а він тепер вільний! Колись же треба йому починати хоч трохи вдома щось робити.
Наталя тільки усміхалася. Вона знала, що якщо на її прохання Сергій і пропилососить килими, та в кімнатах, то потім вона все одно переробляє, знаходячи пил у кутах.
– Та ну тебе. Не догодиш, – бурчав Сергій, сідаючи перед телевізором, – не подобається, тоді сама роби, як тобі треба.
– А тобі не треба жити у чистоті? – Запитувала дружина. Але Сергій її вже не чув, перемикаючи канали телевізора.
І ось тепер, коли Наталка була на роботі, як з’ясувалося через деякий час, він знайшов собі подругу-коханку із сусідок. Це стало справжнім ударом для Наташі, яка завжди вважала, що її чоловік ганчірка, і ледар!
– І як він міг це зробити? Точно збожеволів! – Плакала Наталя на плечі у дочки.
– Та це просто старечий маразм у нього починається. Не може бути, щоб він так вчинив із тобою. Адже ти його все життя опікувала, тряслася над ним, як над дитиною, лікувала, по санаторіях возила… – відповідала дочка Олена, дивуючись змінам у сім’ї.
– Перед онуками соромно, – ридала Наташа, – адже дівчата вже великі, все розуміють. А головне, чого йому не вистачало? Кохання?
– У такому віці? Кохання? Не сміши мене, мамо… – посміхнулася Олена, – це людина хапається за когось, щоб відчути себе ще молодим!
– Хоча час все одно котиться до заходу сонця, вибач мені за таке порівняння… Але перш за все, треба думати про своїх рідних, яку ти їм рану нанесеш, як ти їх образиш…
– Та ніколи він не думав про нас. Він завжди був егоїстом, ти ж знаєш тата, Оленко, – витирала сльози Наташа, – і я сама винна. Ти маєш рацію. Розпестила його. Не можна так!
Наталка встала і поправила зачіску перед дзеркалом. Вона вже жила одна кілька днів, після того, як чоловік заявив, що йде до іншої.
Він узяв свої речі, і просив не переслідувати їх з Юлею, бо вони живуть поруч, у сусідньому під’їзді, і не варто перед усім будинком влаштовувати вистави.
Наталя була сильною жінкою. Але такого удару з тилу не очікувала.
– Мамочко, я з тобою. Зберися, не розкидай. Ти ж розумниця, – просила її донька, і часто відвідувала.
Наташа проплакала тиждень, а потім вирішила відпустити ситуацію, і не мучити себе та доньку.
– Все, моя рідна. Я впоралася, – запевняла вона Оленку телефоном, – не хвилюйся, приходити не треба. Я працюю, втомлююсь, а вдома так тихо, не звично.
– Але я більше хандрити не маю наміру. У мене є ви, і я дуже люблю вас. А він нехай живе, як хоче. На розлучення я не подаватиму. Сам хай подає.
– Квартира у нас хороша, куплена моїми батьками на весілля. Будинок – повна чаша. Ділити майно на старості років? Він же не буде у виграші. Тож поживемо – побачимо, що буде далі.
Наталя взяла себе в руки, й з гордо піднятою головою ходила подвір’ям, віталася з сусідами, уникаючи делікатної теми для розмови. А люди з жалем дивилися на неї, засуджуючи вчинок Сергія.
Проте, спостерігати за таким любовним трикутником, сусідам було цікаво. Сергій пішов до Юлі, яка була всього на три роки молодшою за нього.
– Не така вже й молода наречена… – шепотіли бабусі на лавці, – і не побоялася зруйнувати родину. І що їй за користь від пенсіонера? Нема з ким чаю випити, чи що?…
Але, мабуть, вдалося Юлії так зігріти Сергія, що став він у вихідні килими вибивати у дворі, і сумки носити з крамниці, і зустрічати нову дружину з роботи, дбайливо пропускаючи її в під’їзд першою, відчиняючи перед нею двері.
Ці новини доходили й до Наташі. Вона тільки посміхалася і кивала:
– Чи надовго вистачить його? Подивимося…
Розлучатися із дружиною Сергій не поспішав. Але й бачитися з нею не хотів, уникаючи зустрічей та пояснень.
Це найбільше ображало Наташу спочатку. Бо причепитися в їхніх стосунках йому не було до чого. І обидва це знали. Тому зрада Сергія била ще болючіше.
Але з кожним місяцем Наташа все більше заспокоювалася, звикала дбати тільки про себе, почала виходити частіше з подругою на концерти, їздити в лазню, і не відмовлялася від жодних пропозицій сходити в гості до приятельок.
Її життя стало навіть різноманітнішим, комфортнішим, і вона стала помічати, що Сергій, зустрічаючи її, майже кланяється їй, вітаючись.
– Привіт, дивак … – тільки й відповідала вона, відвертаючись.
А в нього з Юлією відбулися зміни. Спочатку приємне життя та чарівність коханки радували його, але буквально через рік, почалася чорна смуга у житті Юлі.
Вона, послизнувшись на крижаній стежці, одного разу понівечила ногу. Перелом виявився складним, і жінка перенесла втручання.
Весь цей час її доглядав Сергій. Вона не могла пересуватися. Тільки ледве-ледве на милицях по квартирі.
– Бог шельму мітить, – шепотілися бабусі біля під’їзду, засуджуючи Юлю, – ось тепер і отримала по заслугах. Знатиме, як відводити чужих чоловіків.
Сергій навіть схуд, тому що тепер усі турботи по дому були на ньому: від походів магазинами, прибирання, і до приготування. Юля перенесла і друге втручання, оскільки нога зрослася не правильно.
Після того, як гіпс був знятий, жінка обережно стала виходити на вулицю, але хвороба все-таки послабила її організм, і, як на зло, вона стала часто хворіти на простудні захворювання. «З хвороби на хворобу», – так говорили сусідки.
Настрій у Сергія був завжди поганий. Не так він уявляв своє нове життя. Та й не звик він за кимось доглядати. А у Юлі загострил ще й хронічна інсулінова хвороба, яку вона від нього раніше приховувала.
Все частіше зустрічався Сергій на подвір’ї з Наташею, нібито випадково, заговорюючи з нею про дочку та онуків.
– Скучив я за ними сильно, – з сумом говорив він, – та ось з’їздити зараз ніяк не виходить. Я доглядаю Юлю.
– Значить, Юля дорожча тобі за рідних онучок і дочки, – різко відповіла Наталка.
– Це не так … Але не знаю, як вони мене приймуть … – Обережно заглядаючи в очі дружині, відповів Сергій.
– Ясно – ніяк. І бачити тебе ніхто вже не хоче. І говорити нема про що. У тебе інша дружина, сім’я, життя. Нам там нема місця. Ти сам так вирішив.
– Ні з ким із нас не порадився. Ось і сиди тепер біля Юлі, піднось їй воду та ліки, – Наталка посміхнулася, і пішла до себе.
Такі зустрічі Сергія з дружиною все частіше почала спостерігати з балкона Юля. Вона висловлювала невдоволення Сергію.
Не думала коханка, що Сергій не поспішатиме з нею одружитися, і що не вдасться їй побудувати свою справжню родину.
– Правильно мені сестра говорила, – плакала вона вдома, коли Сергій приходив після зустрічей із дружиною, – на чужому нещасті свого щастя не збудувати… І коли ти припиниш дивитись на неї?
– Ти ревнуєш? А яке тобі діло? Вона моя дружина! – Не соромлячись сусідів, кричав Сергій.
Юля зателефонувала своїй сестрі, і та забрала її до себе, щоб допомогти нарешті міцніше стати на ноги.
А Сергій знову дзвонив у двері своєї квартири. Наталя округлила очі, коли побачила чоловіка на порозі з речами.
– А що таке? – Здивувалася вона, – невже канікули закінчилися? І як же тепер ви будете без свого кохання?
Сергій, переступаючи з ноги на ногу, попросив дозволу увійти.
– Ну, увійти можна, але тільки ненадовго … Нема коли мені розмовляти. Я в театр іду, – відповіла Наталка.
Сергій опустився навколішки, і обійняв за ноги дружину.
– Йой, йой … Тільки без рук! Що таке? Вигнали вже? Лише на рік і вистачило? – Запитувала Наталка, відсторонюючись.
Але, все й без пояснень було зрозуміло. Сергій мав дуже плачевний вигляд. У нього тремтіли губи й руки, і зрештою полилися сльози по щоках.
– Мені нікуди йти… Вибач, Наташа… Я негідник… Але ж ти добра… – схлипував він, – ти пробачиш мені…
– Ось тільки не треба цього. Не псуй мені настрій. Я йду на спектакль. Іди у свою кімнату. Ти ж зареестрований тут. І ми поки що офіційно не розлучені.
– Живи, як сусід по кухні. Продукти купуй свої, полиця в холодильнику нижня – твоя. Прибирання квартири – по черзі. Комунальні платежі – спільно.
– Ну, хоч щось спільно… – спробував жартувати Сергій, – дякую…
Наталя повернулася додому пізно. Чоловік чекав її на кухні, приготувавши нехитру вечерю: салат, відбивні, та компот із сухофруктів, який так подобався дружині.
– Дякую. Але я пізно не вечеряю. На добраніч, – сказала вона, сховавшись у своїй кімнаті.
І далі життя потекло тихо, але зовсім воно не було схожим на те, колишнє, коли не було між подружжям розлуки.
Тепер вони жили, як сусіди, як і просила Наталка. Щоранку Сергій з надією заглядав дружині в очі, але в них так само не танув лід, і Наташа, нашвидкуруч зібравшись, йшла на роботу.
– І як ти могла так легко пробачити його? – дивувалася донька, зустрівшись з мамою в кафе.
– А чому ти вирішила, що легко? І що значить– вибачила? – теж спитала її Наталка. Вона відвела погляд у бік, і Олена побачила, що по обличчю мами побігли сльози.
– Вибач мені, мамо… – Оленка обійняла матір, – але я вас обох люблю, і теж переймаюся. Ну, що він наробив…
Олена теж плакала. Мама та дочка витирали одна одній сльози, і посміхалися, і зітхали.
– Як добре, що в мене є ти, доню. З тобою і поплакати можна, і поскаржитися тобі можна. А тато… Ну й витворив на старості років!
Зганьбив сім’ю. І сам він не радий. Ти б бачила його собачі очі щоразу, коли він дивиться на мене. Це не всякий може витримати.
– Все так і робить сам? – Запитала донька.
– Ага, і готує, і прибирається. Намагається. Навіть сам собі постіль міняє, і на ринок по м’ясо ходить. Ти знаєш, нещодавно пригощав мене смаженою картоплею, смачно у нього виходить…
Жінки зареготали і озирнулися на офіціанта, який з подивом дивився на них.
– Нас здається, приймають за божевільних, – усміхнулася Оленка, – ми то плачемо, то регочемо.
– Пішли додому, доню. Проведи мене. І на тата подивишся.
Вони прийшли додому. Сергій захвилювався, побачивши Олену. Але зрадів, коли дочка трохи обійняла його. Він розчулився, почав щось бурмотіти, питати про онуків, вибачатися.
Вечеряли вони втрьох, говорили про роботу, погоду, онуків, і про майбутню відпустку Наташі.
– Я поїду в санаторій з подругою, як і було вирішено заздалегідь, – розповіла Наталка, – а ви тут господарюйте, поливайте квіти…
Вона поїхала, а Сергій лишився вдома. З цього часу дружина вже не брала його в поїздки, воліючи їздити на курорти з приятельками.
Сергій відвідував онучок, привозив їм гостинці та подарунки, або вони приїжджали до діда в гості, та допомагали йому прибирати квартиру до приїзду бабусі Наташі.
Незабаром і Наталя вийшла на пенсію. Вона вже не згадувала про зраду чоловіка, як і сусіди: поговорили і заспокоїлися, вирішивши, що Наталя – свята жінка, і що Сергію пощастило нечувано – не залишився на вулиці.
А між подружжям так і не виникло колишнього тепла та довіри. Вони жили, як сусіди у комунальній квартирі. У кожного була своя кімната, кожен готував, що хотів, і кожен мав свій розпорядок дня і турботи.
Ніколи вже сусіди не бачили їх, щоб вони виходили разом під ручку. Лише зрідка вони сідали в машину разом, якщо їхали за покупками, чи до онучок.
Поступово Сергій звик до такого способу життя і заспокоївся. Наталка вже не дбала про нього, як раніше. Цілий рік життя без чоловіка привчив її думати більше про себе.
І лише, коли один із подружжя хворів, межі поділу тимчасово зливались. Хворому готувалася їжа, приносилися ліки, і доглядали вони один за одним дбайливо та сердечно.
І лише одного разу Сергій сказав Наталці, коли лежав із температурою:
– Коли я хворію – ти колишня … Але ж я не можу хворіти завжди. Від цього йдуть із життя…
– Всі ми колись підемо із життя, – спокійно відповіла Наташа, – одужуй швидше, а то щось і я себе не важливо відчуваю … Буде твоя черга за мною доглядати …
Так вони й жили, взаємно оберігаючи один одного.
Колишня розлучниця Юля одужала, та повернулася додому. Вона не дивилася у бік подружжя, ніби й не існувало в її житті Сергія, того пізнього спалаху надії на кохання.
Дуже скоро вона сильно погладшала, мабуть, «заїдаючи» свою самотність. І в старій грузній жінці було вже не впізнати колишньої гарненької спокусниці.
А ось Наташа, навпаки, перебувала в хорошій формі. Вона почала займатися скандінавською ходьбою у парку з подругами, і поверталася додому рум’яна та весела.
Сергій уже звик зустрічати дружину чаєм, щоб поговорити. Наталя вміла слухати і була дотепною співрозмовницею. Вони пили чай, а потім розходилися по своїх кімнатах, і затихали.
Сергій дивився фільми, тихо вмикаючи звук, щоб не заважати Наталці, а вона читала книги, або говорила з донькою чи подругами телефоном, ділячись своїми новинами, та гарним настроєм.
Можливо, хтось засудить розлучницю, комусь не сподобається зрадних, навіть, дехто назве недолугою дружину, яка прийняла зрадника – і всі будуть мати рацію.
Але життя таке непередбачуване, часом, підступне, що навіть не можна уявити, які сюрпризи воно нам приготувало, потоваришувавши з долею. Тож, як кажуть, не суди, та не судимий будеш…
Пишіть свої міркування в коментарях, що ви думаєте з цього приводу. Ставте вподобайки.
