– Мамо, я Соньку привела, – голос Тамари долинув з передпокою, і Ніна відірвалася від конспекту. – Заберу ввечері, все, мені час.
Стукнули вхідні двері. Ніна відкинулася на спинку стільця і потерла перенісся. За хвилину до кімнати зайшла мати з племінницею на руках. Трирічна Соня сонно моргала.
– Знову? – Запитала Ніна.
Валентина лише кивнула, опускаючи дівчинку на підлогу. Та одразу пішла до ліжка, залізла на нього зі звичною спритністю і потяглася до тумбочки.
Витягла звідти “розпатлану” розмальовку і коробку з олівцями, влаштувалася зручніше, підібгавши під себе ноги. Все це без жодного слова, як відпрацьований ритуал.
Ніна підвелася і вийшла за матір’ю до вітальні. Валентина вже витягала з шафи робочу сумку, перевіряла вміст.
– Мамо, – почала Ніна. – У мене останній курс. Диплом за три місяці. Мені вчитися треба, а не…
– Тамарі треба допомагати, – перебила Валентина. – У неї був невдалий шлюб, ти ж знаєш. Нині вона намагається налагодити особисте життя. Ти маєш це розуміти!
– Нехай налагоджує що хоче! – Ніна таки зірвалася на шиплячий напівшепіт, щоб Соня не почула з кімнати. – Але чому вона свою відповідальність на інших перекладає? Це її дитина, мамо! Її!
Валентина нарешті підвела очі.
– Досить базікати! Мені на роботу час, – сказала вона, застібаючи блискавку на сумці. – Дівчинка на тобі.
Ніна хотіла заперечити. Сказати, що це не справедливо, що так не можна, що в неї контрольна по макроекономіці післязавтра і курсова висить не дописана. Але подивилася на матір і зрозуміла – марно! Кивнула.
Валентина пішла, і Ніна повернулася до кімнати. Соня старанно зафарбовувала єдинорога фіолетовим олівцем, висунувши від старанності кінчик язика.
– Тітонько Ніно, дивись, – вона підняла розмальовку, демонструючи результат. – Гарно?
– Дуже красиво, Соню, – Ніна присіла поряд на ліжко, відсуваючи конспект на край столу.
День потягся повільно і в’язко. Вони малювали, потім дивилися мультики на ноутбуці, потім Соня захотіла їсти, і Ніна варила їй макарони, принагідно намагаючись читати підручник, розкритий на кухонному столі.
Літери розпливалися, не складалися у сенс. Соня пролила компот на скатертину. Потім втомилася і вередувала, не хотіла спати, але й грати вже не могла.
Ніна носила її на руках по квартирі, гойдала, наспівувала щось невиразне, поки дівчинка нарешті не задрімала на плечі.
До вечора Ніна почувала себе вичавленою насухо. Підручник так і залишився розкритим на тій самій сторінці.
Тамара з’явилася близько сьомої. Ніна відчинила, тримаючи сонну Соню на руках.
– Ходімо, зайченятко, – Тамара забрала дочку. – Все, ми побігли, – і вийшла. Ні «дякую». Ні «як вона поводилася».
Ніна так втомилася від цього.
Два місяці пролетіли в тому ж режимі: Соня з’являлася у квартирі без попередження, Тамара зникала у своїх справах, Ніна намагалася поєднувати навчання з участю няньки.
Диплом вона таки захистила, хоча ночами й днями сиділа над ним до різі в очах, поки племінниця спала в сусідній кімнаті.
А потім Тамара зустріла Ігоря. Закрутилося, завертілося, і вже через три місяці Ніна стояла в РАЦСі, спостерігаючи, як сестра сяє у білій сукні поряд із широкоплечим чоловіком, який дивився на неї з обожненням.
Валентина плакала від щастя, промокаючи очі хусткою. Соня крутилася під ногами в ошатній рожевій сукні.
Ніна аплодувала разом з усіма і думала, що може тепер усе налагодиться, може, тепер Тамара вгамується і займеться власною родиною.
Незабаром у Тамари народ ився хлопчик, якого назвали Костею. Ніна приїхала на виписку з квітами та блакитними кульками, тримала на руках крихітний пакунок і думала, що сестра нарешті знайшла своє щастя.
Ігор виглядав гордим батьком, Соня з важливим виглядом заявляла всім, що вона тепер старша сестра. Ідилія протрималася вісім місяців.
Дзвінок від матері застав Ніну на роботі, у розпал квартального звіту. Валентина говорила плутано. Ігор завів коханку. Тамара знайшла листування. Скандал. Розлучення.
Ніна сиділа за робочим столом, притискаючи телефон до вуха, і масажувала скроні. Історія повторювалася з точністю, що лякала, тільки тепер дітей було двоє.
Тамара справлялася ще гірше, ніж уперше. Вона приїжджала до матері із заплаканим обличчям, залишала дітей і їхала «прийти до тями». Поверталася за кілька годин, іноді через день.
Ніна розуміла лише те, що її власне життя поступово перестає належати їй.
Минув рік. Ніна отримала підвищення, але ледве встигла цьому порадіти. Тамара познайомилася з Андрієм, і все помчало по накатаній: квіти, ресторани, захоплені розповіді про те, який він чудовий, зовсім не такий, як попередні.
Третє весілля було скромніше за перші два, у вузькому сімейному колі. Ніна пила ігристе і ловила себе на думці, що скоро все стане ще гірше.
Валентина зателефонувала в обідню перерву. Ніна сиділа в кафе навпроти офісу, колупала виделкою салат і думала про те, що ввечері треба заїхати в магазин за продуктами.
– Ніно, – голос матері звучав дивно, з якоюсь іскрою збудження навпіл з тривогою. – Ти сидиш?
– Ну сиджу, – Ніна відклала виделку. – Що трапилося?
– Тамара при надії!
Пауза повисла над столиком, змішуючись із запахом кави та гулом чужих розмов.
– Двійня, – додала Валентина. – Близнюки.
Ніна мовчки дивилася на свій салат. Листя руколи розпливалося перед очима в зелену пляму. Четверо дітей. Тамара матиме чотирьох дітей від трьох різних чоловіків.
І коли черговий шлюб розвалиться, а він розвалиться, бо з чого б йому не розвалитися, всі ці діти знову опиняться на ній та на матері.
– Ніно, ти чуєш? – Голос Валентини став наполегливим. – Алло?
– Чую, мамо, – Ніна потерла перенісся великим і вказівним пальцем. – Передай Тамарі мої вітання.
Вона відключилася раніше, ніж Валентина встигла відповісти, і довго сиділа нерухомо, дивлячись на екран згаслого телефону. Апетит зник остаточно, ніби його ніколи й не було.
Ніна повернулася додому близько восьмої вечора, стомлена і спустошена. Валентина сиділа на кухні, обхопивши долонями охололий кухоль чаю, і побачивши дочку, тут же заговорила, квапливо і плутано, ніби боялася, що її перервуть.
– Ніно, я всю голову зламала, ну як так можна, двійнята, це ж четверо дітей виходить, а якщо у них знову не складеться, ти ж бачиш яка вона.
– Їй же мужики важливіші за власних дітей, і що тоді? Ми ж не потягнемо, я не молодію, у мене тиск скаче, а ти працюєш, і як ми впораємося, якщо що?
Ніна мовчки повісила сумку на гачок біля дверей і пройшла до столу, але сідати не стала. Постояла, дивлячись на матір зверху вниз, на її розпатлане волосся з сивиною, що пробивається, на темні кола під очима, на нервові пальці, що вчепилися в кухоль.
– Мамо, – сказала Ніна, і Валентина замовкла на півслові. – Я хочу поїхати. В інше місто.
Валентина завмерла. Дивилася на дочку широко розплющеними очима, ніби та заговорила незнайомою мовою.
– Я більше не можу, – продовжила Ніна втомлено. – Не можу будувати своє життя, постійно оглядаючись на проблеми Тамари.
– Я для неї досить зробила, мамо. Пожертвувала достатньо. Своїм часом, навчанням, стосунками, кар’єрою. З мене вистачить!
Валентина спробувала щось сказати, але Ніна підняла руку, зупиняючи її.
– Я готова забрати тебе із собою. Якщо ти хочеш вирватися з цього всього, ми поїдемо разом, почнемо заново. Якщо ні, я зрозумію.
– Але тоді поїду одна. Тому що я втомилася виховувати дітей сестри, мамо! Так, вони мої племінники, я їх люблю. Але то не мої діти! Не моя відповідальність!
Вона видихнула, ніби скинула з плечей мішок із камінням, який тягла всі ці роки. Валентина мовчала. Дивилася кудись крізь Ніну, в крапку на стіні за її спиною, і по її обличчю неможливо було зрозуміти, про що вона думає.
Ніна зачекала ще хвилину, але мати так і не промовила жодного слова. Тоді Ніна розвернулась і пішла до себе в кімнату, лягла на ліжко просто в одязі й дивилася в стелю.
Серце калатало десь у горлі, долоні спітніли. Вона сказала це. Нарешті сказала вголос те, що думала останні кілька місяців. Заснула вона лише під ранок.
А прокинувшись, знайшла на кухонному столі папку із документами. Ніна дізналася на цю папку, мати зберігала в ній папери на квартиру, яку вони отримали ще від бабусі, давно, коли Ніна була підлітком. Вона відкрила папку, перегорнула вміст, не зовсім розуміючи, навіщо мати її дістала.
– Продамо, – пролунало від дверей, і Ніна здригнулася.
Валентина стояла у дверях, бліда після безсонної ночі, але дивно зібрана, ніби прийняла якесь важливе рішення і тепер трималася за нього обома руками.
– Третину віддамо Томі, це її частка по закону, – продовжила Валентина, проходячи до столу. – На решту купимо щось в іншому місті. Невелике – нам багато не треба.
Ніна дивилася на матір, не вірячи почутому. Хотіла перепитати, уточнити, переконатись, що правильно зрозуміла.
Але Валентина зустріла її погляд, і в очах матері Ніна побачила ту саму втому, від якої знемагала сама всі ці роки. Валентина просто приховувала її краще. Чи Ніна не хотіла помічати.
Вона обійняла матір міцно, заплющивши очі, уткнувшись обличчям у її плече. Валентина обійняла у відповідь, погладила по волоссю, як у дитинстві.
– Поїдемо звідси, дочко, – тихо сказала вона. – Досить.
Вони провернули все за два місяці, тихо та методично. Знайшли покупця на квартиру, підібрали варіант у місті за чотириста кілометрів звідси.
Невелика двокімнатна квартира в панельному будинку, нічого особливого. Ніна домовилася про переведення у філію компанії на новому місці. Весь цей час вони не говорили Тамарі жодного слова.
Повідомили в останній день, коли речі були вже запаковані, а квитки на потяг лежали у сумці. Тамара примчала через пів години після дзвінка, влетіла в напівпорожню квартиру, при надії, на сьомому місяці, з животом, що роздувся, і перекошеним від люті обличчям.
– Ви що творите? – Закричала вона з порога, навіть не роззувшись. – Ви мене кидаєте? Зараз? Коли в мене ось-ось двійня з’явиться?
Ніна простягла їй конверт із грошима, її часткою від продажу квартири. Тамара вихопила конверт, зазирнула всередину, і обличчя її спотворилося ще сильніше.
– І що мені з цим робити? – Вона жбурнула конверт на підлогу, купюри розлетілися по лінолеуму. – Мені потрібна допомога, а не подачки! У мене складний період, ви що не розумієте?
– Складний період у тебе вже п’ять років, Томо! – сказала Ніна. – Ми втомилися!
– Втомилися? – Тамара задихнулася від обурення. – Ви втомилися? А я, на вашу думку, відпочиваю? З двома дітьми та третьою вагітністю?
– Ти сама вибрала це життя, Томо! – поправила Ніна. – Тепер наша черга.
Тамара перевела погляд на матір, шукаючи підтримки, але Валентина відвернулася, вдаючи, що перевіряє застібку на сумці.
– Ви мені більше не сім’я, – прошипіла Тамара, підбираючи конверт з підлоги тремтячими руками. – Обидві.
Вона вилетіла з квартири, а Ніна та Валентина переглянулись. Жодна з них не промовила й слова. Ніна підхопила сумку, закинула її на плече. Валентина взяла валізу. Вони вийшли, замкнули двері востаннє і спустилися вниз.
Потяг відходив за годину. Ніна сиділа біля вікна, дивилася, як перон повільно відпливає назад, як миготять за склом ліхтарні стовпи, гаражі, сірі п’ятиповерхівки околиць.
Валентина дрімала поруч, впустивши голову на плече, виснажена зборами та останньою розмовою з Тамарою.
Місто тануло за обрієм, забираючи з собою нескінченні сварки, чужих дітей на руках, почуття провини та постійного обов’язку.
Ніна відкинулася на спинку крісла і вперше за кілька років зітхнула на повні груди. Попереду була невідомість.
Але ця невідомість була її особистою. Потяг ніс їх у далечінь, і Ніна заплющила очі, мріючи про щасливе майбутнє…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
