– Мені що, шматка м’яса для матері шкода має бути?
– Тобі ні! Ти його не купував та не готував. А мені шкода, Вово! Бо до зарплати два тижні, а у нас у морозилці порожньо!
Вова зітхнув, підвівся і нервово пройшовся по кімнаті.
– Вічно ти все зводиш до грошей! Нудна ти стала, Свєта. Дріб’язкова якась. Раніше такою не була.
…Світлана потерла стомлені очі й згорнула таблицю з витратами – цифри знову не сходилися.
Вісімнадцять тисяч – її зарплата. Шістнадцять – чоловіка. Разом – тридцять чотири. Здавалося б, живи та радуйся, але…
Вісімнадцять тисяч щомісяця вилітали в ненаситну пащу іпотеки, ще шість — кредит за ремонт, який вони так і не доробили.
У коридорі досі сиротливо стирчали дроти зі стін, чекаючи на бра, на які вічно бракувало грошей.
– Світлано, там мама дзвонила, – голос Вови долинув із кухні. – Каже, автобус за годину буде.
Вона важко зітхнула, закрила ноутбук і попленталася на кухню.
– Зустрінеш? – спитала вона, спираючись плечима на одвірок.
– Звісно, зустріну. Свєто, ти це… приготуй щось домашнє… Мама скаржилася, що у неї шлунок болить від магазинного.
– Домашнє…, – луною відповіла Світлана. – Вов, у нас у холодильнику миша зашморгнулася. З голоду.
– Ну, батьки ж твої сумки передали у вівторок, – нагадав чоловік, сьорбаючи порожній чай. – Там же було м’ясо.
Світлана закусила губу. Так, батьки передали. Свинину, три десятки яєць, мішок картоплі, банки із соліннями.
Якби не вони, Світлана та Вова давно б загнулися з голоду.
Її батьки, прості сільські трудяги, тягли їхню молоду сім’ю, розуміючи, що іпотека в місті-мільйоннику – це кабала.
А ось мама Вови, Тамара Павлівна, вважала, що допомагати мають їй.
– Я планувала це м’ясо розтягти на два тижні, – тихо сказала вона. – Зробити фарш, котлет наморозити.
– Ну Свєто, мама ж рідко приїжджає. Давай не будемо дріб’язковими, га? – Вова глянув на неї поглядом побитого собаки. – Їй п’ятдесят вісім, вона вже старенька, їй догляд потрібен, увага.
– Старенька, – подумки передражнила Світлана.
Її мамі було стільки ж, і вона ще примудрялася тримати господарство, працювати у школі та няньчити онуків від старшої сестри.
А Тамара Павлівна у свої п’ятдесят вісім регулярно «втомлювалася від життя», сидячи перед телевізором у селі, де з живності був лише кіт Васька.
– Гаразд, – видихнула Свєта. – Зварю борщ. І гуляш зроблю.
Вова засяяв, цмокнув її в щоку і побіг одягатися.
Чоловік пішов, а Світлана дістала з морозилки дорогоцінний пакет. Свинина на кістці – добрий шматок, важкий.
Вона розклала м’ясо на дошці, зрізала м’якуш – це на гуляш. Кісточки із залишками м’яса – на наваристий бульйон.
Поки бульйон закипав, Світлана чистила картоплю. Думки крутилися довкола грошей. Чоботи діряві, блискавка розходиться, треба нові, але це мінус три тисячі мінімум.
Отже, знову доведеться відкласти похід до стоматолога. А зуб ниє на холодне.
– Зате працюю вдома, – втішала вона себе, шаткуючи капусту. – На проїзд не витрачаюся, на обіди в офісі також. Економія.
У двадцять два роки Світлана почувала себе загнаним конем.
Подруги постили фотки з клубів, з морів, хвалилися новими сукнями, а у неї – графік платежів на холодильнику та вічний пошук акцій в «АТБ», та “Сільпо”.
Клацнув замок.
– А ось і ми! – гучний голос свекрухи наповнив маленький передпокій.
Світлана витерла руки об рушник і вийшла зустрічати. Тамара Павлівна, важка жінка з яскраво нафарбованими губами та хімічною завивкою, вже скидала пальто на руки синові.
– Ох, ця дорога, всі кістки розтрусила! – скаржилася вона, навіть не дивлячись на невістку. – Водій – хам, пічку не ввімкнув, дуло по ногах…
– Привіт, Світлано. Щось ти якась бліда. Не фарбуєшся зовсім? Молода ж, треба стежити за собою, бо чоловіка відведуть.
– Здрастуйте, Тамара Павлівно. Я вдома працюю, перед ким мені фарбуватись?
– Ой, все, не починай, – відмахнулася свекруха, проходячи до квартири у вуличному взутті. – Чаю налий з дороги. Або краще погодуй одразу, а то зовсім сил немає.
– Помийте руки, будь ласка, – чемно, але твердо попросила Сіма. – І роззуйтеся. Я зараз накриваю.
На кухні стало тісно. Тамара Павлівна зайняла собою половину простору, сівши на «коронне» місце біля вікна.
Вова метушився поруч, підкладаючи їй подушечку під спину.
– Пахне наче їстівно, – оцінила свекруха, принюхуючись. – Борщ?
– Борщ, – кивнула Світлана, розливаючи його по тарілках.
Вона старалася. Чесно старалася. У тарілку чоловікові вона поклала якомога більше гущі. Собі налила просто бульйон з капустою та картоплею, без жодного шматочка м’яса.
А ось Тамарі Павлівні, як гості, обрала найсмачніші, на її погляд, шматки – цукрові кісточки, на яких було багато ніжного, розвареного м’яса.
Світлана сама любила обгризати такі кісточки. Це було смачніше за будь-яке філе – м’ясо там соковите, м’яке, просочене бульйоном.
– Їжте, поки гаряче, – вона поставила тарілку перед свекрухою і сіла навпроти.
Тамара Павлівна взяла ложку, помішала варево. Її обличчя почало повільно змінюватись. Брови поповзли вгору, губи стиснулися в курячу … .
Вона підчепила ложкою велику кістку, з якою звисав апетитний кусок м’яса і підійняла її над тарілкою.
– Це що? – спитала вона крижаним тоном.
– Кісточки, – простодушно відповіла Світлана, відламуючи хліб. – М’ясні. Там найсмачніше м’ясо, м’яке…
– Кістки?! – голос свекрухи злетів на октаву вгору. – Ти мені… кістки поклала?
Вова завмер з ложкою біля рота. Невістка розгублено моргнула.
– Тамаро Павлівно, на них м’ясо! Я спеціально вам вибирала, щоб ситніше…
– Ситніше?! – верескнула свекруха. – Ти мене за кого тримаєш? За собаку дворову? Сама, мабуть, полядвицю жереш, а матері чоловіка – недоїдки?!
– Які недоїдки? – у Світлани затремтіли губи. – Я собі взагалі без м’яса насипала! Подивіться!
Але Тамара Павлівна не дивилася. Вона схопила тарілку і рішучим кроком попрямувала до вбиральні.
– Мамо, ти чого? Мамо! – Вова схопився, але не встиг.
Чути було, як грюкнула кришка унітаза, і шум води змив двогодинну працю Світлани та продукти її батьків.
Свекруха повернулася на кухню, підійшла до відра для сміття, відчинила дверцята шафи й, гидливо скривившись, шпурнула туди злощасну кістку.
– Щоб я в цьому будинку ще раз помиї їла… – прошипіла вона. – Вова, кого ти привів? Селючка не вихована. Поваги до старших – нуль. Кістками годує!
Світлана сиділа, вчепившись пальцями в край столу. Вова розгублено переводив погляд із матері на дружину, не знаючи, що робити.
– Я не собака, – тихо сказала Світлана. – І ви не собака. Це були добрі продукти. Мої батьки передали.
– Ах, батьки передали! Ну і їж сама свої кістки! – гаркнула свекруха. – Чи є в цьому будинку нормальна їжа? Чи мені голодною сидіти?
Сіма встала. Їй хотілося накричати, вигнати цю жінку геть, шпурнути їй в обличчя щось важке, але виховання та клята інтелігентність, яку в ній старанно вирощували мама та тато, зробити це не дозволяли.
– Є макарони із гуляшем.
Вона підійшла до плити, взяла сковороду з гуляшем та каструлю з макаронами та поставила їх на стіл.
– Самі накладайте. Я боюся знову не догодити.
Сіма вийшла з кухні. Вона забилася в куток дивана у вітальні, яка одночасно служила їм із Вовою спальнею, і ввімкнула телевізор для фону, щоб не чути їхнього голосу.
Але чутність була чудова.
– Зовсім дівка розпустилася, – бубоніла Тамара Павлівна, гримаючи посудом. – Я до них із душею, а вона… Кістки!
– Ти бачив, Вово? Це ж плювок в обличчя!
– Мамо, ну вона ж не зі зла, – мляво захищав дружину Вова. – Вона справді думала, що так смачніше. У них у сім’ї люблять таке…
– Мало що в них люблять! Ми люди культурні, не в хліві живемо, як дехто!
Брязнула кришка сковорідки.
– О, це інша справа, – тон свекрухи змінився на милостивий. – М’ясо. Ану…
Сіма не витримала. Вона встала і тихо підійшла до дверей кухні, заглядаючи у щілинку.
Тамара Павлівна орудувала ложкою у сковороді. Вона методично, як екскаватор, вигрібала з густої підливи шматки м’яса. Один, другий, третій…
Вона навалила собі в тарілку гору гуляшу, залишивши в сковороді лише рідкий соус і кілька жалюгідних обрізків. Поруч сиротливо притулилися дві ложки макаронів.
– Макарони порожні, – прокоментувала свекруха з набитим ротом. – Треба було вершкового масла додати. Заощаджує вона на тобі, синку. Ох, заощаджує!
У Світлани потемніло в очах. Ця сковорода гуляшу була розрахована на два дні! Завтра Вові на роботу взяти, їй на обід, і ще на вечерю лишалося. Півтора кілограма чистого м’яса!
Світлана повернулася на диван, уткнулася обличчям у подушку та беззвучно заплакала. За десять хвилин на порозі кімнати з’явився Вова.
– Свєт… – почав він обережно.
Вона підвела голову.
– Що?
– Ну, ти чого засмутилася? Мама просто втомилася з дороги, нерви… Вона ж людина похилого віку. Не бери близько до серця.
– Вона вилила борщ в унітаз, Вово! Борщ, який я варила дві години. З м’яса, яке передали мої батьки!
– Ну, погарячкувала. Характер такий, – Вова сів на краєчок дивана, намагаючись узяти її за руку. Свєта відсмикнула долоню. – Слухай, вона там поїла, але все одно засмучена. Каже, тиск піднявся від образи.
– Від образи? – Сіма гірко посміхнулася. – А те, що вона зжерла їжу, розраховану на два дні вперед, їй тиск не підняв?
– Світлано! – Вова скривився. – Навіщо ти так брутально? Зжерла… – Вона поїла. У людини апетит прокинувся.
– Мені що, шматка м’яса для матері шкода має бути?
– Тобі ні! Ти його не купував й не готував!
– А мені шкода, Вово! Бо до зарплати два тижні, а у нас у морозилці порожньо!
Вова зітхнув, підвівся і нервово пройшовся по кімнаті.
– Вічно ти все зводиш до грошей! Нудна ти стала, Світлано! Дріб’язкова якась. Раніше ти такою не була.
– Раніше ми не платили за твою іпотеку вісімнадцять тисяч! – Відрізала вона.
Вова смикнув щокою.
– Загалом так. Мама плаче. Їй треба розвіятися. Вона скаржиться, що я зовсім про неї забув, що їй з невісткою не пощастило.
– То нехай їде додому, – буркнула Світлана.
– Не можна так, Свєто! Я зараз поведу її в кафе – тут поряд відчинилося, грузинське. Посидимо, хачапурі поїмо, вона заспокоїться. Ти з нами?
Світлана подивилася на чоловіка, як на інопланетянина.
– У кафе? Вова, у нас на карті півтори тисячі до зарплати. Яке кафе?
– У мене є кредитка, – відмахнувся він. – Подумаєш, кілька тисяч. Натомість мама посміхнеться. Ну то що, йдеш? Чи будеш далі дутися?
– Не піду, – сказала Світлана, відвертаючись до стіни. – Я не голодна.
– Ну як знаєш. Справа твоя.
Вова та його дорогоцінна матінка вмотали за п’ять хвилин. А Світлана підвелася з дивана і пішла дзвонити батькам, щоб сказати, що повертається додому та розлучається з чоловіком.
Все, з неї вистачить! Витівка свекрухи була останньою краплею!
Надійшло повідомлення з банку – на «обід» для коханої матусі Вова витратив майже три тисячі. Недолугий мамій! Вони варті один одного! Ось тепер нехай і живуть в дружному тандемі, а вона без такого щастя не пропаде, – які її роки…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте про витівку свекрухи? Ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб не пропустити нові публікації!
