– Світлано, ніяк не можу дочекатися вечора! – Даня так весело це сказав, що Світлана мимоволі посміхнулася.
– Я тобі таки-и-ий подарунок приготував! Ти просто… ти просто… Хочу вже побачити твій вираз обличчя у цей момент.
Світлана посміхалася, він намагався для неї, це само по собі вже цінно, але нічого грандіозного вона не чекала, Данька – скупий хлопець, він на подарунках не розориться.
– Що цього разу? Нова швабра? – Не втрималася вона від жарту.
– Яка ти кумедна! Ні, Світлано, хіба коханій жінці можна подарувати швабру?
Світлана скептично посміхнулася про себе. Останній великий подарунок від нього на минулий День народження – вертикальний пилотяг з дванадцятьма насадками.
Не швабра, звичайно, але не дуже далеко від неї… До цього були соковитискач, м’ясорубка, і, звичайно, легендарний набір емальованих каструль.
Втім, вона кохала Даню. Подарунки в нього своєрідні, проте гарантовані, про дати він ніколи не забував. А в іншому… Вона й сама була не марнотратною.
– Переконав, – відповіла Світлана, – увечері подивлюся. Тільки, будь ласка, не треба мені ще одну сушарку для фруктів. Ці подарунки вже нема куди ставити.
– Мовчи та чекай, – повчально промовив він.
Вечір підкрався непомітно.
Гості вже сиділи за столом. Прийшла її найкраща подруга Марина з чоловіком Ігорем, сестра з дітьми, друзі, навіть сусідка і, звичайно, мама Данила, Зінаїда Павлівна, ось вона сина завжди хвалила за такі практичні подарунки.
– Ну що, іменинниця! – Зінаїда Павлівна схопила келих, – Даню, не томи! Ти ж обіцяв нас здивувати!
Данила, прям розпирало від гордості, неквапно підвівся і підійшов до книжкової шафи, відсунув том “Короткої історії філософії” і дістав звідти червоний футляр.
Напевно, те, що лежало у футлярі, урочистих промов і не вимагало, тут жодних слів не вистачить, і Даня тільки й промовив:
– Це… Світлано, тобі. З Днем народження, кохана! Відчини.
Світлана пораділа, що принаймні пилотяг у цю коробочку точно б не вліз. Гості завмерли. Світлана відчинила кришку.
Усередині лежало щось, що ніяк не в’язалося з їхнім сімейним бюджетом та з поглядом Данила на подарунки.
Там було кольє! Масивне, з металу, що відливав холодним, чистим світлом, і, найголовніше, – з діамантами. Поруч лежали сережки-підвіски, точна копія центрального елементу кольє.
Враження трохи псував лише забутий цінник. Зате сума… У Світлани навіть перед очима все попливло. Дев’яносто сім тисяч гривень. Майже сто.
– Повірити не можу… – прошепотіла вона.
Данило, який саме такої відповіді й чекав, кивнув і взяв в руки кольє, демонструючи його гостям.
– Це не жарт, Світлано. Це – біле золото. І діаманти. Справжні. Я довго вибирав. Адже ти гідна найкращого.
Марина перша порушила заціпеніння.
– Свєтко, вітаю!! Подарунок просто… фух, я навіть тобі трохи заздрю!
Ігор, здається, прикидав, що йому після цього доведеться дарувати Марині на День народження. А Світлана була збентежена.
– Даню… я… – вона не могла говорити.
– Ти щаслива? – Запитав Даня, простягаючи їй прикраси.
Світлана взяла їх у руки. Вони були важкі. Вона, яка віддавала перевагу акуратним срібним кулонам, подумала, що для неї це дещо незвично, але… заради такого можна і звикнути.
– Так, Даниле. Це неймовірно! Дякую.
Зінаїда Павлівна одразу стала якоюсь колючою.
– Ох, Світлано! – Вона підійшла, заглядаючи через плече Свєти, – як пощастило тобі з чоловіком! Нам-то, дитинко, таке й не снилося. Петро, царство йому небесне, на срібне весілля мені фіранки подарував. Тож цінуй! Цінуй!
Світлана обережно поклала кольє назад у футляр.
– Я ціную. Шалено ціную.
Вечір продовжився, але атмосфера змінилася. Гості раз у раз косилися на подарунок, який Даня поставив поруч із собою. Але майже всі щиро раділи за Світлану.
А наступний тиждень став дивним.
– Світлано, ти не забула, що я тобі подарував? – Запитував він, поки Свєта мила посуд після вечері.
– Ні, Даню, не забула, – відповіла вона, намагаючись не дратуватися, не ображатися, та й взагалі, по можливості, не дихати надто голосно.
– Я ж у тебе найкращий чоловік?
– Звісно.
Або вранці, коли вони домовилися разом прибиратися:
– Світлано, мені здається, я щось перенапружився. Я, мабуть, сьогодні посплю довше. Ти ж не проти? Я ж тобі зробив такий подарунок.
Світлана була, як не у своїй тарілці. Наче вона влізла у борги, які неможливо віддати. Вона стала надто послужливою, боячись здатися невдячною.
Прикрасу вона так і не одягла. В офіс таке не одягнеш, а Даня її нікуди не запрошує. У суботу він радісно підскочив.
– Світлано! Як ти поставишся до того, якщо я на тиждень поїду? Хлопці звуть в Одесу. Візьму власним коштом – і поїду з ними.
Світлана відповіла невизначено.
– Тиждень? А як же справи?
– Справи зачекають! Ти ж не проти?
– Ні, звичайно, – поспішно відповіла Світлана, – Я не проти. Просто… я, мабуть, не зможу поїхати з вами.
– Та навіщо тобі? – Запитав Даня, – там як би така концепція … Тільки хлопці. Чисто чоловіча компанія. А ти тут від мене відпочинеш.
І Світлана погодилася. Тому що, як відмовиш людині, яка тільки-но обдарувала тебе такою розкішшю?
Коли Даня повернувся, Світлана вже не могла обманювати себе, що їхні стосунки залишилися колишніми. Ні. Все було інакше. Даня перестав щось робити по дому. Зовсім.
– Даниле, ти не міг би, будь ласка, винести сміття? Сил уже нема.
– Сміття? Світлано, ну я втомився. Сходи сама.
Ні про що його не можна попросити. А вимоги зростали.
Якось Світлана приготувала котлети з гречкою – їхню звичайну вечерю. І на другий день розігріла те саме.
– Світлано, а чи обов’язково нам два дні поспіль їсти одне й те саме? Ти ж знаєш, я люблю різноманітність. Ну, можна ж заради мене постаратися? Я ось заради тебе постарався.
– Так, Даню, знаю, – відповіла Світлана, – Ти маєш рацію. Вибач. Зараз приготую щось свіже.
І вона почала готувати. Щовечора вона тепер стояла біля плити, поки Даня спав, щоб завтра він міг поїсти новий сніданок, обід та вечерю. Слідом за побутом зруйнувалося і їхнє спільне соціальне життя. Хоч якесь.
– Світлано, я до твоїх батьків не поїду в неділю, – заявив він якось, вминаючи млинці.
– Але ж вони чекають, Даню. Ми домовлялися, що ти допоможеш батькові.
– Не поїду! Мене хлопці в бар покликали. Зрештою, не можу ж я проводити щовечора з тобою! Хіба я недостатньо для тебе зробив? Я ж тобі…
Світлана навіть не стала чекати продовження.
– Добре, Даню.
І таке траплялося постійно. Будинок тримався на ній. А Даня… Даня проводив час із друзями. Зі Світланою він нікуди більше і не ходив, а незабаром перестав взагалі питати її думки.
Його витрати теж почали зростати. Раніше вони сідали, обговорювали, домовлялися, а тепер вона зайве слово боялася озвучити.
– Світлано, ми сьогодні чудово посиділи!
– Чудово, Даниле. Дорого вийшло?
– Ні, щось… по три тисячі.
Щиро кажучи, для них це дорого. Навіть дуже.
– Три тисячі? Даниле, це дуже багато! Ми ж хотіли відкладати… – нагадала Світлана, яка втомилася, переживати про їхні гроші.
Даня відразу ставав ображеним.
– Мені що, тепер із друзями посидіти не можна? Тобто тобі я кольє купую за сотні тисяч, а сам у бар не можу сходити? Світлано, тобі не здається, що когось у сім’ї обділяють? Я хочу піти з друзями, і я піду!
І все. Розмова закінчена. Вона навіть заперечити не могла.
Через пів року після Дня народження Світлана глянула на кольє. Воно так само лежало в ящику. Вона згадала, як Зінаїда Павлівна сказала: “Цінуй”. І вона цінувала. Настільки, наскільки могла. Але чоловік давно перейшов усі межі дозволеного!
Вона приміряла кольє, щоб зняти його і кинути назад.
Вона зрозуміла найстрашніше: подарунок Данило їй подарував не від щирого серця. Він купив собі індульгенцію. Нічого не робити вдома, не ходити з нею нікуди, не враховувати її думки.
– Даня, – покликала вона.
Він вийшов зі спальні, на ходу застібаючи нову, дорогу, куплену ним без обговорення куртку.
– Так, Світлано? Ти щось хотіла? Швидше, бо я запізнююся…
Світлана зачинила червоний футляр.
– Я хотіла тобі дещо повернути.
Данило розглядав себе і не міг надивитись.
– Що повернути? Я чогось не зрозумів? Світлано, ти втомилася?
– Я не втомилася, Даню.
Вона поклала футляр на стіл.
– Ось. Забирай.
Даня дивився на коробочку, потім – на Світлану. Він не розумів. Просто не розумів, що на неї раптом найшло, і яка муха її вкусила.
– Ти що таке кажеш? Ти хочеш сказати, що тобі не подобається?
– Це дуже красиво. Але надто дорого мені обходиться цей подарунок!
– Світлано, ти при своєму розумі? Я тобі подарував те, про що ти й мріяти не могла!
– Ти хотів купити собі право не мити посуд, – відповіла Свєта, – ти хотів купити собі право не зважати на мою думку.
– Ти купив страховку від слова “ні”. Я навіть не любителька таких прикрас, Даниле, і ти це знав. Мені навіть нема куди його носити, я його не одягла жодного разу!
– Але… я ж тобі не забороняв носити? Ти просто не знаходила привід!
– Привід? Ти мене нікуди не запрошував, Даню! Ти тусиш з хлопцями, а я тут повинна сидіти та думати:
– Ой, яка ж я вдячна за ці діаманти, треба приготувати щось особливе, щоб Даня не засмутився, що йому довелося так багато витратитися!
– На, забирай. Мені це більше не потрібно, – і вона, залишивши йому подарунок, накинула пальто.
– Ти куди? – ошелешено запитав він.
– Пройдусь.
– Ти мене не кидаєш? – спитав він.
Вона не відповіла, але такі думки все частіше почали її відвідувати…
А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
