Мені складно зрозуміти, що відбувається в голові у жінки, яка двадцять років тому кинула свою дитину на вокзалі, а потім з’явилася в її житті зі словами “та я ж твоя мамка, не впізнала, чи що?”.
Цю жінку я ненавиджу за її вчинок, і те, що в моєму житті все склалося добре, це не її заслуга, вона взагалі до цього не має жодного стосунку.
Я дуже добре пам’ятаю своє дитинство, бо спеціально не дозволяла його собі забувати. Це було для мене якимось якорем, який мене тримав.
Коли я була зовсім малою, ми з моєю біологічною матір’ю жили з бабусею. І мати, і бабуся міцно прикладалися до пляшки та постійно лаялися одна з одною. Було голодно та страшно, бо ці жінки нерідко переходили від слів до бійки. Я в цей час ховалася то під стіл, то під ліжко, то в шафу, аби бути якомога далі від них.
Коли мені виповнилося п’ять років, мати з бабусею дуже посварилася і бабуся нас вигнала зі своєї квартири. Мати кудись вирішила поїхати.
Я не знаю, куди вона збиралася, бо кинула мене на вокзалі. Залишила стояти поряд із пакетом, у якому були мої речі, наказала чекати її та пішла. Не знаю, скільки я на неї чекала, але мені цей час здався вічністю. Навколо було багато людей, всі кудись поспішають, а на мене мало хто звертав увагу.
Поки нарешті до мене не підійшли поліціянти й не спитали, чому я одна. Якось я щось пояснила, мене відвели до якогось службового приміщення, дали чай із булочкою. Там я просиділа ще якийсь час, потім прийшла жінка, здається, з опіки, але точно не знаю, і мене відвезли в інше місце.
Далі дитячий будинок, два роки невизначеності. Я чекала, що за мною прийде мама, мені здавалося, що вона мене просто загубила і не може знайти. Але вона не прийшла. Натомість мене удочерили чудові люди, які дали мені все. І свою ласку, і своє кохання, і освіту, і старт у житті. Це мої справжні мама та тато.
Я вже не думала про свою біологічну матір, у моєму житті все було добре. Я працювала за фахом, який мені подобається, у мене була своя квартира, яку мені подарували батьки, був молодий чоловік.
Точніше, у мене це все є й досі. Але моє спокійне життя було розбите в той момент, коли на порозі моєї квартири з’явилася дивна жінка, яка назвалася моєю матір’ю. Я не знаю, як вона знайшла мене. Я не ховалася, звичайно, але й прізвище інше давно, і живу я у великому місті, а вона ось знайшла.
Жінка поводилася так, ніби щиро сподівалася, що я зараз розплачусь від щастя і кинуся їй на шию. Я цього робити, звичайно, не стала.
– Ти чого, дочко? Це ж я, твоя мамка, не впізнала, чи що? – Усміхалася мені жінка, старанно розтягуючи губи на пропитому обличчі.
Я мовчала, а жінка розливалася солов’ями, як вона за мною сумувала, яка я виросла красуня, як вона рада мене бачити.
– Навіть у хату мамку не пустиш? – нарешті запитала мати, розраховуючи, мабуть, на більш душевний прийом.
Я її пускати не збиралася. Навіщо мені у квартирі чужа жінка із сумнівними моральними принципами? Вона мене на вокзалі кинула. Одну. У п’ять років.
Я набрала в груди більше повітря і почала їй висловлювати все, що накопичилося за ці роки. Від того, як страшно на вокзалі, до того, як важко усвідомлювати, що мама не загубила тебе, а тупо кинула.
Вона почала придумувати відмовки, що були складні часи, так було краще для мене в першу чергу, вона мене шукала, але знайшла надто пізно.
– Ну, і нормально ж виросла, чого тобі ображатись? – Закінчила вона свій брехливий монолог.
Нормально виросла, та не її стараннями. Тому жодного спілкування у нас із нею не буде. Я впевнена, що знайшла вона мене не просто так, а з метою чогось з мене отримати. Але я їй нічого не винна ні за божими законами, ні за людськими. Вона втратила всі права на мене, точніше, не втратила, а викинула у смітник, тож тепер це зовсім чужа мені людина.
Я не покликала її в гості, сказала взагалі забути до мене дорогу, тому що спілкуватися з нею я більше не збираюся. Навіть слухати її не стала далі, зачинила двері.
Не знаю, чого вона хотіла, але поки що на очі мені більше не траплялася. Сподіваюся, до неї з першого разу дійшло, що я до неї жодного стосунку не маю. Але якщо буде треба, я їй ще раз усе поясню, щоб точно дійшло.
