Мені сорок два роки. У багатьох моїх подруг чоловіки пішли, дехто вже повернувся. Такий цікавий вік. Але мій Артем – просто чемпіон з розставань та повернень.
Навіть шкода, як гойдає його, бідненького. Мені б його проблеми. Тут у басейн чи спорт-зал не вирвешся… А він все знаходить можливості шукати ту саму ідеальну жінку.
– Артеме, ну смішно вже. Відкрила свій записничок. Виявляється, ти йшов і приходив десять разів. Це вже одинадцятий, – сказала я йому.
– Тобто ти не приймеш мене цього разу? – він глянув на мене навіть невдоволено. Наче я руйную весь драматизм ситуації своїми підрахунками.
– Слухай, діти вже дорослі. Чоловік мені вже не такий потрібний. Давай домовимося. Проблема незадоволеності життям – лише твоя. Один ти знаєш її зсередини. Тобі її вирішувати. На мої плечі не перекладай ані відповідальність, ані рішення, – кажу я.
– Тобто ти не будеш худнути та виглядати жіночніше? Не будеш змінювати інтимне життя і частіше готувати мої улюблені страви? – Запитує цей блудний пес.
Раніше він повертався без будь-яких умов. Йшов тихо і непомітно. Приходив із бурхливим каяттям, а не з купою вимог. І ось тепер я його, мабуть, зовсім розпестила. Його вже не просто треба прийняти після пригод. Подавайте йому чарівну трансформацію зі сльозами мого (!) каяття.
– Ні, – стомлено відповідаю я. Міг би й сам здогадатися судячи з мого байдужого вигляду, що мені давно вже начхати на його розтавання, і на повернення.
– Тоді розлучаємось, – сказав Артем.
– Гаразд, – легко погодилась я. Взагалі, ми вже розлучалися офіційно тричі. Тож я вже просто не можу сприймати четверте офіційне розлучення трагічно.
Він нікуди не йде. Проходить у квартиру. Дивиться, що є у холодильнику. Робить собі пару бутербродів. Наливає чай. А потім просто влаштовується перед величезним телевізором, який купив перед тим як пішов останній раз.
– Артеме, а як же твоя чергове кохання? Вона на тебе вдома не чекає? – поцікавилася я.
– Свєта, цього разу я йду не до когось, а від тебе. Я все переосмислив, – він говорив це з трагічним виглядом і водночас дивився передачу про якихось лінивців, які висять собі на гілці цілий день і харчуються листям.
Я спіймала себе на думці, що мій чоловік схожий на них. Схоже, йому просто подобається перебувати у підвішеному стані. Він не хоче бути ні зі мною, ні без мене. Йому просто нудно. От і розважається.
Добре, що у нас чотири кімнати. Так що я просто пішла до своєї. Мені ще треба сьогодні опанувати новий макіяж. Я працюю в салоні краси візажистом. І проходжу віддалено курс навчання в одного знаменитого майстра. Так я зможу ще більше заробити.
Проходить близько трьох тижнів. Все залишається, як і раніше. Чоловік не йде. А я в нього нічого не питаю. Діти вже готові привітати нас, що ми знову разом. Але я пояснюю їм, що це передчасно. Син та донька сміються.
Вони вже теж перестали сприймати наші постійні гойдалки як трагедію. Ситуація давно стала приводом для жартів у сімейному колі.
– О, мій зять знову повернувся. Доню, може, ти для різноманітності заведеш хоч раз якогось іншого чоловіка? Треба бути в курсі сучасних тенденцій – жартує мама, яка зайшла до нас у гості.
Артем невдоволено хмуриться. Здається, він сам не розуміє, що ситуацію вже ніхто не може сприймати серйозно.
Увечері він каже:
– Свєта, а коли я йду, в тебе що, хтось з’являється?
– З чого ти взяв? – питаю я. Взагалі ми давно не живемо з ним як чоловік і дружина. Тож звітувати я не повинна. Але мені просто цікаво, з чого в ту дурну голову прийшла така думка, що і я теж можу від нього піти, а не тільки він від мене.
– Ну, твоя мама сьогодні натякала… – він дивиться на мене з підозрою. Ще й сміє ревнувати!
– Так ти все одно зібрався розлучатися. Яка тобі різниця, – сміюся я.
– Ну, тут така справа, я передумав, – серйозно каже він.
– Якщо ти мене кохаєш, то й не важливо, чи був у мене хтось, чи ні, – нахабно відповідаю я.
Тут в Артема починається істерика. Він починає з’ясовувати подробиці. Залякує тим, що таки розлучиться.
– Слухай, ти так мене дістав, що якщо навіть хтось був, я все одно ніколи тобі точно не скажу. А якщо ще раз підеш, то більше ніколи не повернешся. Зрозумів, негідник? – я несподівано для себе даю йому ляпас.
Той раптом замовкає. Тільки налякано кліпає очима. Начебто зрозумів. Але тільки час покаже, чи пройшла хвороба привернення до себе уваги, через розлучення та повернення.
