Сама я з невеликого села, і з самого дитинства не раз чула сварки сусідів, часто через дрібниці. То чиїсь кури на городі, то сусід привласнив собі зайві двадцять сантиметрів чужої землі, то ще щось придумають, щоб посваритися.
Неодноразово сварилися і мирилися з сусідами і мої батьки. Мені тоді здавалося, що ось добре в місті, кожен сам собі живе, у своїй квартирі і немає ні кіз, ні курей, а отже, й приводу сваритися.
Давно вже я живу в місті, у селі вже практично нікого не залишилося. І та земля, за яку сварилися сусіди, тепер нікому не потрібна, городи поросли бур’янами і часом, коли приїжджаю до батьків, така туга за душу бере.
Чому не можна було жити дружно, адже нічого не вирішували, ні з’їдені курками на грядці кілька морквин, ні той шматочок землі, за який треба було постійно сваритися і відмірювати його ледь не сантиметром, просто справа принципу.
Не здійснилися і мої мрії про спокійне міське життя. Яка ж я була наївна, думаючи, що в місті сусідам нема з чого сваритися. Я, наприклад, враховуючи погану звукоізоляцію стін у наших квартирах, у вихідні прокидаюся від телевізора, що працює на всю гучність, з квартири де живе старенька пенсіонерка і яка, мабуть, погано чує і рано прокидається.
Коли я щоразу хочу нарешті зробити їй зауваження, відразу згадую своє дитинство і думаю, що чим я краща за наших колишніх сусідів.
Зверху живе сім’я з маленькими дітьми. У них вдома постійна біганина та пересування табуреток по квартирі, іноді й допізна. На вулиці, прямо під вікнами, на дитячому майданчику галаслива компанія молоді, поряд у приватних будинках щоосені палять листя та їдкий дим затягує все навколо.
Мені це якраз не заважає, а навпаки, нагадує сільське дитинство, але багато хто лається через це, особливо батьки маленьких дітей.
Може здатися, що я скаржуся, зовсім ні, просто розмірковую, що всі ми люди і живемо так тісно, що не можемо не чути і не заважати одне одному, хоч у селі, хоч у місті. Просто потрібно бути терпимішими до своїх сусідів, і самому намагатися не створювати дискомфорт іншим.
