Мені тут колишній чоловік розплющив очі. Виявляється, якщо після розлучення дитина залишається з жінкою, а жінка виходить заміж, то аліменти скасовуються, адже у дитини тепер новий тато.
Уявляєте, як чудово? Я ось навіть не знала про таке, поки мені це колишній чоловік не повідомив. Я думала, що батьківство – це не юридичний статус, а щось інше, а воно он як виявилося.
Коли ми з чоловіком розлучалися, він навіть не заводив розмови про те, щоб син залишився з ним. Він завжди вважав, що діти – це суто жіноча справа, а його обов’язки закінчуються в момент зачаття.
Власне, через цю його твердолобу позицію ми й розлучилися. Про аліменти ми домовилися словесно. Колишній був згоден платити певну суму, яка, звичайно, не вражала своїми розмірами, але вже хоч щось і то гарно.
Син зі своїм рідним батьком не бачився, що не позначилося на дитині, бо навіть коли ми були одруженні колишній чоловік не приділяв йому час. Після розлучення навіть стандартних привітань зі святами не було. Колишній вважав, що те, що він сплачує аліменти на власну дитину – це вже величезний подвиг.
Чотири роки він справно платив аліменти, день у день, до копієчки, ось тут причепитися нема до чого. Як домовилися, так він цього й дотримувався.
Але тут я одружилася вдруге, і аліменти якось припинили заходити на картку. Я першого місяця не звернула на це уваги, бо була купа справ, купа вражень та емоцій. Коли аліменти не прийшли й наступного місяця, я вже почала підозрювати, що з колишнім щось сталося. Знайшла його номер, зателефонувала, спитала, що за проблеми з аліментами, до повноліття сина ще далеко.
– То ти ж вийшла заміж, які ще аліменти? Це тепер не моя дитина, – щиро здивувався колишній.
Ось як цікаво! А мій теперішній чоловік навіть і не знав, що в нього раптово з’явився син. Ні, з моєю дитиною чоловік нормально спілкується, сприймає, як рідного, виховує, грає, купує іграшки та одяг. Але це трохи не те.
Він класний вітчим, але на роль законного батька не претендує. Чоловік знає, що з колишнім ми не комунікуємо, він тільки платить аліменти, але коли сина запитують, як звати його тата, він називає ім’я колишнього, бо хоч би як не було, а його батько це колишній.
Я пояснила, що зміна мого статусу не поширюється на статус нашої дитини. У нього все ще є мама, я, і тато – мій колишній чоловік.
– Чому це я маю платити аліменти на дитину, яка живе в іншій сім’ї? Я сина навіть не бачу! – почав обурюватися колишній.
А хто ж тобі, любий мій, заважає? Ти можеш бачитись із сином, але сам цього не хочеш. То й хто тут винен?
Від аліментів колишній відмовився, а я пішла розповідати про ці “відкриття” своєму чоловіку. Він також не зрозумів логіки колишнього, але запропонував не зв’язуватися.
Давай, каже, його позбавимо батьківських прав, якщо вже від нього навіть аліментів не дочекаєшся. Проте потім синові не доведеться з ним стикатися в майбутньому, якщо раптом цей товариш щось захоче з сина вимагати, аліменти, наприклад.
Я вже схиляюся до цього рішення. Навіщо такий тато потрібен, тим більше коли він сам себе татом не вважає.