Мені за 40, а я навіть собаку не можу завести

Заміжня я 11 років. Це мій другий шлюб. Чоловік старший за мене на 10 років. Спільних дітей немає. Його син та мої дочки вже дорослі та живуть окремо. З нами мешкає моя мама. Живемо в маленькому провінційному містечку. Навколо запустіння та засмучення від життя у цьому місті.

І ось вирішили ми продати житло та переїхати ближче до обласного центру. Розмістили оголошення. Покупці дзвонять, приїжджають. І начебто мета близька, але тут чоловік заявляє, що він передумав і нікуди їхати не хоче. Хоча рішення про переїзд ухвалювали спільно.

Аргументує це тим, що у нього вік уже за 50, де він роботу знайде. Тут житло продамо, іпотеку візьмемо, купимо квартиру, а раптом що з роботою не зростеться. І тут житло втратимо, і там.

Дивно, що одразу він про це не думав. Виходить, все одно все буде так, як він хоче. Одна я не потягну іпотеку.

Ще ситуація. Діти роз’їхалися, займаю себе чим можу. Але все одно туга. Хочу завести собаку, щоб була радість, щоб було кого тискати і про кого дбати. Чоловік категорично проти. Я не можу знайти слова, щоб переконати його.

Щоб я не запланувала, все летить у прірву, бо чоловік та мама вже намітили перелік важливих справ. Оскільки вік і здоров’я не дозволяють їх реалізувати, то я повинна все переробити, забити на власні бажання та жити як вони хочуть.

Намагалася розмовляти, пояснювати, що я теж людина зі своїми думками, почуттями, бажаннями, що в мене є теж потреби. Зі мною погоджуються, але для галочки, нічого не змінюється. Скандалів не хочу, бо боюся за здоров’я мами, їй шкідливо хвилюватися.

Ось і виходить, що терплю і тримаю все у собі. Живу не своїм життям, не своїми бажаннями.

У дитинстві хотіла швидше подорослішати, щоб сама могла приймати рішення. А тепер доросла вже (мені за 40), а мама та чоловік постійно щось не дозволяють.

Як на вашу думку, нормально так жити?