Мені змалку було важко відмовляти людям. Я була слухняною дівчинкою на радість мамі та татові. Але у дорослому віці моя “слухняність” стала джерелом багатьох негараздів.
Люди просто користувалися мною, бачачи, що я не можу відмовити. Найбільшою проблемою стала сестра Ася.
Коли її дочка пішла в сад, на мене ліг почесний обов’язок забирати її. А коли я купила машину, то все частіше саме мені доводилося возити Лізу в сад ще й зранку.
Втім, від інших людей мені теж діставалося. Якось увечері я заїхала до бабусі та привезла ласощі. Посеред нашого чаювання бабусі зателефонувала подруга тітка Зоя.
Я зрозуміла, що в п’ятницю веселі старенькі планують вечірні посиденьки в кафе до глибокого вечора. Судячи з усього, тітка Зоя засумнівалася у розмові, як вони дістануться додому. Не вагаючись, бабуся защебетала в трубку:
– Моя Саша вас усіх розвезе. Вона купила таку гарну машинку, їй зовсім не складно. Який ще бензин? Вона всіх розвезе безплатно!
І чомусь я не знайшла в собі сил відмовити бабусі.
Коли я відвезла додому останню бабусю, сил не лишалося зовсім. Я їхала нічним містом і розмірковувала, чому мені так складно відмовляти. У цей час задзвонив телефон.
– Цей номер мені дав сусід вашій матері Арсен Маркович. Я його племінник. Ви займаєтесь перекладами текстів з іноземних мов? – Запитав мене молодий чоловічий голос.
– Іноді перекладаю з англійської, німецької та італійської, – неохоче відповіла я.
– Чудово! Тоді в мене до вас справа. Потрібно перекласти з італійського двадцять сторінок технічного тексту. Можете до понеділка? – Затараторив “племінник”.
– Ох, ну понеділок… Для двадцяти сторінок це замало часу. Але, мабуть, візьму за підвищеним тарифом. Чи згодні? – Готова була погодитися я.
– Але Арсен Маркович сказав, що ви займаєтеся цим абсолютно безкоштовно! Що для вас це практика! – обурено вигукнув голос у слухавці.
Будь-яка інша людина на моєму місці грубо спрямувала б куди слід племінника Арсенія Марковича. Хто це, до речі? Не пам’ятаю такого сусіда у матері.
А ось я якось непомітно для себе погодилася. Безкоштовно.
Я готова була плакати. Цілу суботу я билася над технічним текстом. У неділю у мене страшенно розболілась голова, але я не могла підвести людину. Присягалась собі, що відтепер завжди говоритиму НІ, якщо це суперечить моїм інтересам.
Але в неділю ввечері до мене прибігла сестра. Вона кинула мені великий пакет з папером і сказала, що потрібно вирізати 80 журавликів Лізі в дитячий садок. На ранок понеділка.
Ах, як мені хотілося жбурнути цей пакет їй в обличчя. Як вона дістала зі своїми проханнями! Ну чому б твердо не сказати, що не вирізатиму журавликів. Побачивши що я в збентеженні, Ася склала руки на грудях, ніби благаючи допомогти:
– Ну, будь ласка, люба! Мені дали їх у дитсадку ще минулого тижня. А у понеділок крайній термін. Вихователька і так мене вже тероризує. Зроби, га?
Та і я погодилася. Жахливо злилася, бо розуміла, що ввечері Ася буде солодко спати, тоді як я вирізатиму цих журавликів!
Завершила переклад об 11 вечора в неділю. Задоволений племінник Арсенія Марковича пообіцяв, що до мене ще звертатиметься. Після цих слів мені хотілося плакати. Але плакати не було коли – мене чекали 80 журавлів.
Якоїсь хвилини я просто вирубалася. Не заснула, саме вирубалася. Уткнувшись головою в пакет із папером. А прокинулася від гучного стуку у двері та телефонних дзвінків.
Ранок! Проспала на роботу! Сестра прийшла за журавлями, які я не вирізала!
Ох що було! Ася кричала, що я її підвела, називала безладною і безвідповідальною. А я слухала її крики та думала, що не так це й страшно.
Після істерики сестра пішла з моєї квартири, а я помчала на роботу. За запізнення одержала легкий прочухан, але це було неважливо. Цілий день я думала, що після обурень сестри у мене з’явилося полегшення.
Вдень вона надіслала мені повідомлення, в якому описувала ті проблеми, з якими вона зіштовхнулася через незроблені мною журавлі. Дивно – я навіть не відчула хвилювання.
Увечері Ася зателефонувала з примиренням і сказала, що як виняток їй продовжили термін на виготовлення журавликів ще на один день.
-Занесу тобі ввечері папір. Зробиш? Але тільки не так, як учора. Ти маєш шанс реабілітуватися! – сказала Ася, ніби роблячи мені ласку.
– Ні, – коротко відповіла я і сама собі здивувалася. Ой, як мені сподобалося це слово. Я сказала його ще раз пошепки. А потім ще й ще. З того самого дня я вимовляла його досить часто, і воно не раз мене виручало.
