Мені зовсім не щастить із дівчатами. Постійно трапляються якісь дурні чи меркантильні особи, яких цікавить лише стан мого гаманця

Мені зовсім не щастить із дівчатами. Постійно трапляються якісь дурні чи меркантильні особи, яких цікавить лише стан мого гаманця.

Я не розумію, нормального кохання вже не існує? Усім давай лише гроші? Запитання: навіщо мені це? Я що, не вартий найкращого?

До речі, я був одружений, але три роки тому розлучився. З того часу перебуваю в активному пошуку. І ось парадокс: чим більше я розумію, що хотів би бачити ту чи іншу дівчину поряд з собою, тим гірше вона ставиться до мене і максимально швидко намагається сісти мені на шию.

Припустимо, я маю вищу економічну освіту та добре заробляю. У мене престижна робота та квартира у центрі міста, тобто я цілком гарний наречений. Але хіба справедливо, що дівчина, з якою я тільки но починаю стосунки, одразу ж намагається заволодіти всім, що я маю.

Власне кажучи, через це я розлучився з дружиною. Її апетити виявилися настільки великими, що я просто відмовився їх задовольняти. Вона завжди вибирала найдорожче, а я ніколи не міг цього зрозуміти. Якщо можна придбати щось бюджетніше, навіщо витрачати зайві кошти?

Елементарний приклад. Ідемо ми з нею за покупками. Вона наполягає на дорогому супермаркеті, а я повертаю до сімейних магазинів, де скуповується більшість. І нічого страшного у цьому не бачу. Навіщо платити за кілограм ковбаси триста гривень, якщо таку ж можна купити, скажімо, за сто п’ятдесят.

Але я не про колишню дружину, я хочу розповісти про інше. Точніше про іншу. Про дівчину, яку я запросив на побачення. Ми познайомилися випадково, під час ділової зустрічі, і Лізавета справила на мене таке враження, що я вирішив запросити її на вечерю.

Вона погодилася одразу, і цим знову підкупила мене. Терпіти не можу манірності та фальшивої скромності. Втім, як я зрозумів трохи згодом, скромність – це взагалі не про Лізавету.

Мало того, що для вечері вона обрала найдорожчий ресторан у місті, то ще й почала замовляти все поспіль, не звертаючи уваги на цінник.

Я не витримав і сказав, щоб вона трохи притримала свої апетити.
-Ти що, все це з’їси? Я думав, що такі красуні їдять лише половину рисового зернятка.

– Ну ти що?! – здивувалася вона. – Яке зернятко? Я така голодна, що можу з’їсти цілого слона.

– Ось цього, будь ласка, не треба. І взагалі не замовляй такі дорогі страви. Або ми платитимемо навпіл.

– Що? – здивувалася вона. – І це ти кажеш мені на першому побаченні? А що буде згодом? Поведеш мене до чебуречної?

-До речі, непогана думка, – посміхнувся я. – Принаймні, наступного разу ресторан вибиратиму я.

– Жодного наступного разу не буде, – заявила Лізавета. – Ти справжнісінький жмот і я не хочу ні зустрічатися з тобою, ні бачити тебе.

– А ти звичайна динамниця, – засміявся я, тому що не сприйняв її слова серйозно, але вона встала, щоб піти.

Тут я розсердився по-справжньому. Мало того, що вона замовила собі дорогі страви, так тепер виявилося, що все дарма. З собою вона їжу не забере. Я все це їсти точно не буду, а платити, виходить, маю.

Я спробував пояснити Лізаветі що порядні дівчата так не роблять, але вона не стала мене слухати та пішла.

Дякувати Богу! Добре, що я так швидко зрозумів, що вона з себе представляє. Образливо, звичайно, було віддавати гроші просто так, але це буде мені гарним уроком. І наступного разу я не дозволю дівчині вибирати ресторан та меню. Я плачу, отже, я й вибираю. Зрештою, дівчат багато, а я один.

You cannot copy content of this page