Мені зовсім не щастить із дівчатами. Постійно трапляються якісь дурні чи меркантильні особи, яких цікавить лише стан мого гаманця.
Я не розумію, нормального кохання вже не існує? Усім давай лише гроші? Запитання: навіщо мені це? Я що, не вартий найкращого?
До речі, я був одружений, але три роки тому розлучився. З того часу перебуваю в активному пошуку. І ось парадокс: чим більше я розумію, що хотів би бачити ту чи іншу дівчину поряд з собою, тим гірше вона ставиться до мене і максимально швидко намагається сісти мені на шию.
Припустимо, я маю вищу економічну освіту та добре заробляю. У мене престижна робота та квартира у центрі міста, тобто я цілком гарний наречений. Але хіба справедливо, що дівчина, з якою я тільки но починаю стосунки, одразу ж намагається заволодіти всім, що я маю.
Власне кажучи, через це я розлучився з дружиною. Її апетити виявилися настільки великими, що я просто відмовився їх задовольняти. Вона завжди вибирала найдорожче, а я ніколи не міг цього зрозуміти. Якщо можна придбати щось бюджетніше, навіщо витрачати зайві кошти?
Елементарний приклад. Ідемо ми з нею за покупками. Вона наполягає на дорогому супермаркеті, а я повертаю до сімейних магазинів, де скуповується більшість. І нічого страшного у цьому не бачу. Навіщо платити за кілограм ковбаси триста гривень, якщо таку ж можна купити, скажімо, за сто п’ятдесят.
Але я не про колишню дружину, я хочу розповісти про інше. Точніше про іншу. Про дівчину, яку я запросив на побачення. Ми познайомилися випадково, під час ділової зустрічі, і Лізавета справила на мене таке враження, що я вирішив запросити її на вечерю.
Вона погодилася одразу, і цим знову підкупила мене. Терпіти не можу манірності та фальшивої скромності. Втім, як я зрозумів трохи згодом, скромність – це взагалі не про Лізавету.
Мало того, що для вечері вона обрала найдорожчий ресторан у місті, то ще й почала замовляти все поспіль, не звертаючи уваги на цінник.
Я не витримав і сказав, щоб вона трохи притримала свої апетити.
-Ти що, все це з’їси? Я думав, що такі красуні їдять лише половину рисового зернятка.
– Ну ти що?! – здивувалася вона. – Яке зернятко? Я така голодна, що можу з’їсти цілого слона.
– Ось цього, будь ласка, не треба. І взагалі не замовляй такі дорогі страви. Або ми платитимемо навпіл.
– Що? – здивувалася вона. – І це ти кажеш мені на першому побаченні? А що буде згодом? Поведеш мене до чебуречної?
-До речі, непогана думка, – посміхнувся я. – Принаймні, наступного разу ресторан вибиратиму я.
– Жодного наступного разу не буде, – заявила Лізавета. – Ти справжнісінький жмот і я не хочу ні зустрічатися з тобою, ні бачити тебе.
– А ти звичайна динамниця, – засміявся я, тому що не сприйняв її слова серйозно, але вона встала, щоб піти.
Тут я розсердився по-справжньому. Мало того, що вона замовила собі дорогі страви, так тепер виявилося, що все дарма. З собою вона їжу не забере. Я все це їсти точно не буду, а платити, виходить, маю.
Я спробував пояснити Лізаветі що порядні дівчата так не роблять, але вона не стала мене слухати та пішла.
Дякувати Богу! Добре, що я так швидко зрозумів, що вона з себе представляє. Образливо, звичайно, було віддавати гроші просто так, але це буде мені гарним уроком. І наступного разу я не дозволю дівчині вибирати ресторан та меню. Я плачу, отже, я й вибираю. Зрештою, дівчат багато, а я один.