Мій чоловік мучить мене своїми ревнощами. Як його змінити та чи варто?

Мій чоловік – справжній Отелло. Його навіть не потрібно спеціально чіпляти, щоби викликати емоції. Часом у мене складається враження, що він ревнує мене не просто до кожного стовпа, а й до кожного дерева. Раніше я не надавала цьому особливого значення.

Поки ми були молоді та гарячі, мені навіть подобалися ревнощі Андрія. Ми часто сварилися через те, як якийсь хлопець зробив мені комплімент або відверто розглядав мою постать.

Після таких сварок ми зазвичай бурхливо мирилися, і я почувала себе щасливою та бажаною. Я думала, що чоловік таким чином показує, як сильно він кохає мене.

Андрій ревнував мене завжди й скрізь: до інструктора з йоги (в результаті я пішла займатися до жінки), до колег по роботі (через роки я таки звільнилася), навіть до пасажирів у маршрутці (в результаті, він подарував мені власний автомобіль). Та що там казати, якщо навіть коли я була в положенні, Андрію здавалося, що мене хтось намагається спокусити!

На щастя, він не стежив за кожним моїм кроком, але моїх подруг від нашого будинку відвадив. Йому здавалося, що дівчата спеціально заманюють інших чоловіків і знайомлять їх зі мною.

Я намагалася не засмучувати коханого і все рідше ходила на галасливі вечірки та дівочі посиденьки. В результаті, у мене залишилася лише одна подруга – моя двоюрідна сестра. Але я свідомо пішла на багато жертв заради коханої людини. І тут провини Андрія ніякої немає.

Але зараз, через 20 років шлюбу, я все-таки сподівалася, що чоловік став розсудливим і зрозуміє, що я свій вибір давно зробила. Я люблю його і приймаю таким, яким він є.
Хоча, якщо відверто, я страшенно втомилася від його ревнощів. Мені хочеться тиші та спокою, а натомість я отримую щоденне нервування. Будь-який чоловічий погляд у мій бік приводить чоловіка в сказ.

Я навіть пропонувала Андрієві разом піти до сімейного психолога. Але він тільки відмахнувся від мене, як від настирливої ​​мухи:

– Хіба я псих, щоб до психолога ходити? Зі мною все нормально.

Чоловік навіть слухати не став моїх роз’яснень з приводу того, що психолог і психіатр – це дві різні професії. Він ніяк не міг зрозуміти, що у нашій сім’ї є серйозні проблеми.

Раніше я була зайнята роботою, дітьми, домашніми клопотами. Тепер діти виросли, роботи в мене немає і весь мій побут ґрунтується лише навкруги чоловіка, який постійно шукає причину для моїх потенційних зрад.

Такий “день бабака” за останні чотири роки призвів мене до морального виснаження. Я почала посилено займатися йогою, медитувати, приходити на ранні збори перед світанком, щоб зарядитись.

Після таких вправ я відчуваю, що розквітаю, розкриваюсь як бутон, але таке відчуття легкості триває недовго.

Варто мені переступити як поріг, як відразу виникає образ вічно незадоволеного Андрія. Він бурчить із приводу мого раннього підйому, костюма який занадто обтислий або відкритого живота. Я навіть від косметики майже відмовилася, хоч у моєму віці вже варто маскувати деякі недоліки на шкірі.

Нещодавно після чергових емоційних “гойдалок” я подумала про те, що варто подати на розлучення. Я настільки вимотана ревнощами чоловіка, що один його вигляд починає мене дратувати. Раніше я боялася навіть думати про те, щоби розійтися з Андрієм.

Спочатку я була пристрасно закохана, потім не хотіла залишатися самотньою матір’ю, боялася, що матеріально не зможу себе забезпечувати. А тепер я дивлюся в минуле і розумію, що в мене нічого не залишилося, окрім чоловіка та йоги. Але навіть на це захоплення чоловік поглядає з недовірою:

– Щось занадто часто ти почала збігати на свої тренування. Раніше двічі на тиждень було достатньо, а тепер двічі на день туди ходиш. Та ще і яскравий спортивний костюм купила. Може, у вас чоловіки у групі з’явилися? – уїдливо сказав Андрій.

І мені довелося пояснювати, що мужиків у нас в групі немає, ну якщо не рахувати двох пенсіонерів, але їм до жіночої статі ніякого інтересу немає. До того ж вони майже сліпі, розрізняють нас лише за кольором костюмів.

А найдивовижніше, що після цієї розмови до нас на заняття справді прийшов чоловік. Йому було років 45. Він був симпатичний і привітний, але трохи сутулий.

Виявилося, кілька років тому він отримав серйозну травму спини та шукав спосіб, як повернути правильну поставу.

Якось після закінчення занять я збиралася додому. Надворі лив дощ, а моя машина, як на зло, була в ремонті. Та й парасольку я з собою не взяла.

Він запропонував підвезти. Я спочатку відмовлялася, але на вулиці був дощ, таксі чекати довго, а цей чоловік вмовляв і заявляв, що йому зовсім не складно.

Я погодилася, вирішивши, що мокнути під дощем не найкраща ідея. А щоб чоловік не ревнував, попрошу зупинитися десь за рогом, а звідти вже пробіжусь.

Дорогою ми з водієм розмовляли. Виявилося,
що його звуть Артем, він – геолог і зараз у розлученні. Історія чоловіка була чимось схожа на мою – діти виросли, а вони з дружиною зрозуміли, що більше їх нічого не пов’язує.

Тому вирішили тихо-мирно розійтися, не кидаючись брудом і не мотаючи один одному нерви.

Коли ми під’їхали до мого будинку, я вийшла, як і планувала, на розі будинку, де стояли баки для сміття. Як на зло, поруч із баками стояв мій чоловік із відром. Ось закон підлості – в таку зливу його навіщось понесло сміття виносити.

На щастя, Андрій не став влаштовувати сцени на вулиці. Зате вдома він відірвався на повну. Звісно, Артем відразу ж був названий моїм залицяльником, а на спроби пояснити, що ми просто разом йогою займаємося, чоловік нагадав, що я говорила всього про двох стареньких чоловіків, а Артем явно не дідок.

Я терпляче пояснювала, що він тільки-но прийшов до нас на заняття, до цього не ходив. І просто вирішив мене підвезти, бо на вулиці взагалі злива, а таксі за такої погоди не дочекатися.

Але в чоловіка вже впало забрало. Він кричав, що я все йому брешу, а потім відвісив мені ляпас.

Це було вперше. Раніше чоловік ніколи не підіймав на мене руку. Мені стало страшно.

Але вже за годину Андрій, ніби нічого не сталося, спокійно просив вибачення і приніс мені лід. Він говорив про те, як сильно мене любить і боїться втратити.

А в цей час я слухала його слова, немов тло від телевізора. У моїй голові повторювалося лише одне запитання: “Як я могла покохати таке чудовисько?”.

Думаю, варто таки подати на розлучення. Але я так звикла до чоловіка за всі ці роки. Може, варто дати йому ще один шанс?