Ми з Вовою дружили ще зі шкільної лави. Разом прогулювали уроки, разом готувалися до іспитів та водили дівчат на побачення. Студентське життя ми теж пройшли разом.
Вовка навіть дружком був на моєму весіллі, а напередодні цієї урочистості ми з ним знатно напилися. Те саме сталося, коли ми з дружиною подали на розлучення. Загалом є що згадати.
Усі життєві перешкоди ми долали разом. Можна сказати, що ми з другом пройшли вогонь, воду та мідні труби. Був час, коли в обох не вистачало грошей, коли йшли близькі. Але ми завжди та в усьому один одного підтримували. Я пишався тим, що дружу з Вовою.
Правду кажучи, я думав, що таку дружбу, як наша, неможливо зруйнувати. Але з’ясувалося, що я не мав рації. Все пішло прахом не через жінку, гроші чи зраду. Вовка раптово перестав зі мною спілкуватися після того, як отримав чергове підвищення по службі.
Ми з другом (вже колишнім) працюємо в одній компанії. Років п’ять тому саме Вовка знайшов її координати, влаштувався туди менеджером, а потім мене перетягнув. Тут грамотне начальство, гарний оклад, а за перероблення у вихідні та свята завжди добре доплачують.
Чому б не лишитися? Щоправда, коли я освоївся, то зрозумів, що мене все влаштовує, а ось Володимиру тісно на посаді менеджера середньої ланки. Він завжди вирізнявся марнославством і зі шкіри геть ліз, щоб догодити керівництву.
Зрештою, у нього вийшло. Спочатку його підвищили до заступника начальника відділу, а згодом – і до начальника. Кожне підвищення ми відзначали разом. Друг скаржився на навантаження та «підпільні» ігри, але з упевненістю заявляв, що він з усім впорається.
За чаркою біленькою я навіть почав жартувати, що незабаром Володимиру «не за статусом» спілкуватиметься зі звичайним менеджером. Таке відчуття, що цими словами я сам «наврочив» нашу дружбу.
Місяць тому мій друг став заступником генерального директора. Це сталося за тиждень до мого Дня Народження. На мій подив, Вовка не запросив мене «обмити» свою нову посаду.
Мало того, коли настало моє свято, він навіть не привітав мене з ювілеєм. На дзвінки та повідомлення Вовка не відповідав. Я вже подумав, що його відправили у відрядження або він захворів.
Але потім ми зіткнулися віч-на-віч в офісі. Вовка, як ні в чому не бувало, йшов до свого нового кабінету. Я зупинив його.
– Добрий день, Володимире Олександровичу! Як Ваші справи? – запитав я у нього офіційно.
– А, Вікторе Сергійовичу, привіт. Все добре. Ти щось хотів? – уточнив у мене Вовка.
– Так, я просто переймаюсь за Ваше здоров’я та сподівався, що Ви згадаєте про мій День народження, – сказав я.
– Ах, так справді! Зовсім закрутився, – виправдовуючись, сказав Вовка. – Давай на тижні зустрінемося та відзначимо. Подарунок – з мене! А зараз, вибач, мені час, дуже багато роботи.
За тоном Вовки, я зрозумів, що він не збирається нікуди зі мною йти, хоча я все-таки зберігав надію. Але з моменту нашої розмови минуло вже три тижні. Мій найкращий друг так жодного разу не зателефонував і навіть не написав мені.
Мабуть, він вирішив, що я – птах не його польоту і не заслуговую на його дружбу. Дуже шкода, адже ми з ним були друзями два десятки років. Чесно кажучи, дуже прикро ось так без причини втрачати міцну чоловічу дружбу. Сподіваюся, з часом Вовка зрозуміє, як він помилився.