Сергій зайшов додому.
– Привіт, – дружина вийшла з кухні.
Сергій простяг їй покупки. Забираючи пакети, Оля звернула увагу на довгу подряпину на руці чоловіка.
– Це з ким же ти чубився так?
– Де? – здивувався Сергій.
Оля показала йому на подряпину. Він засміявся.
– Та я й забув уже, це мітка Маруськи.
– Маруськи? – здивувалася дружина. – Що ще за Маруська?
Сергій дістав телефон та показав їй фотографію кішки, яка стояла на столі, відкривши рота і простягнувши лапу.
– Ось. Маруська. З’явилася у нас на будівництві два місяці тому. Викинув хтось. Коли з’явилася, була чистенька, полохлива. Зараз спритна стала. Притулили ми її у вагончику. Сторож завжди залишається на об’єкті. Годуємо.
Дружина розглядала фотографію. Кішка була гарною, хоч і не чистокровною.
Сергій роздягнувся, пішов мити руки. Мимоволі скривився – мабуть, подряпина була досить глибокою.
– Давай я її оброблю, – помітивши це, сказала Ольга.
Вона дістала календулу, яку з дитинства вважала найкращим засобом для дезінфекції та загоєння всяких дрібних ран.
Сергій подув.
– Щипає.
– Виживеш! – суворо сказав йому Ольга. – Що ж ти з Маруською не ладнаєш?
– Чому не ладнаю? Я з нею чудово спілкуюся. Гладжу її, годую.
– І за це вона тебе дряпає?
Сергій засміявся.
– Дряпає не за це. Мало їй. Не їжі. Ласка мало. Ми таки працювати приходимо, а не кішку гладити. Прийшов, корму насипав, погладив і за діло.
– А їй мало. Вона лапку тягне, руку намагається втримати. А нам ніколи… Ну і виходить іноді так. Сьогодні мене дряпнула. Вчора Єгоровичу дісталося. Ось ми й називаємо – мітка Маруськи.
Наступного дня, вранці, Оля дала чоловікові не один, а два контейнери з їжею.
– Навіщо? – здивувався він.
– А це Марусьці. Погладь її хвилин п’ять від мене.
Сергій пообіцяв.
– Кому сьогодні дісталося? – Запитала дружина ввечері.
– Сьогодні була черга Володі. Хоча я чесно привіт від тебе передав і гладив п’ять хвилин.
Оля зітхнула.
– Дай мені телефон, я ще раз подивлюся на неї, – попросила вона.
Сергій дав. Він побачив, як Оля гладить екран із фотографією Маруськи й щось шепоче. Вранці Оля знову дала йому два контейнери. Вона хотіла щось сказати, але передумала.
На будівництві, відкривши для кішки контейнер, Сергій виявив там рибу та якісь зелені сухарики, які Маруська дуже схвалила. Чоловік дивився, як кішка треться об них щоками, нюхає.
– Що це ти їй дав? – поцікавився хтось із колег.
– Не знаю, Оля щось купила, – відповів Сергій.
Коли настав час обіду, Маруська підійшла до нього і запитливо глянула. В її очах читалося:
– А ще смачного даси?
Сергій розвів руками.
– Немає більше!
Маруська зітхнула та відійшла.
Сергій подумав – удома точно є. Напевно, Оля пакетик купила.
– Завтра ще принесу, – сказав він кішці.
Усю другу половину дня Сергій про щось зосереджено думав, укладаючи цеглу. Він так задумався, що навіть пропустив закінчення зміни.
– Альє, гараж! – смикнув його за рукав приятель Едік, – ти вирішив до ранку працювати?
Сергій зупинився.
– Коробка є у когось, як думаєш? – Запитав він.
– Яка коробка? – здивувався Едік.
– Картонна. Хочу Маруську додому забрати. А так без коробки боюся везти, раптом вирветься.
Едік почухав потилицю.
– Чого це ти раптом? А дружина, що скаже?
– Думаю, зрадіє. Чимось приглянулася їй ця кішка. Вона любить тварин. Ми, правда, про собаку говорили. Але почати можна і з кішки.
– Зрозуміло, – відповів Едік. – Ходімо.
– Куди?
– Шукати тару для Маруськи.
Вони змили з себе пилюку, переодяглися. Потім знайшли потрібну коробку і пішли до вагончика.
– Марусько! – покликав Сергій.
Кішка вибігла і підійшла до нього, знову запитливо подивившись.
– Розумієш, Маруська, тут у мене смачного немає, але ось вдома в Олі напевно лишилося. Поїдеш зі мною? – І він показав кішці коробку.
Маруська обнюхала її, доторкнулася лапою, потім застрибнула всередину.
– Ти дивись! – Захопився Едік, – зрозуміла! Ану, стривай! Зараз я… – і він кудись побіг.
Сергій сів і почав гладити кішку, яка довірливо сиділа в коробці.
– Сергію! Іди сюди. З Маруською! – Покликав приятель.
Сергій підійняв коробку та підійшов.
– Ось, я тобі транспорт організував. Андрій Микитович підкине, – сказав Едік, кивнувши на одного з робітників іншої бригади.
Сергій сів у машину. Андрій Микитович підвіз його до самого будинку. Сергій подякував йому.
– Нема за що, – сказав Микитович. – Один ти зрозумів, що тварину з будівництва треба забрати. Не місце їй там.
– Дружина пожаліла, – заперечив Сергій.
– Хороша дружина, правильна, – сказав Микитович і поїхав.
Він підійнявся до квартири. Постояв. Маруська виглянула з коробки й запитливо глянула на нього.
– Зараз, Маруська, – сказав Сергій. Кішка сховалась.
– Треба було все-таки поговорити спочатку з Олею, – подумав він, але думати про це було пізно.
Сергій подзвонив.
– Рано ти сьогодні, – здивувалася Оля, відчиняючи двері, – кого сьогодні Маруська подряпала? Чи сподобалася їй сухарики з м’ятою?
Сергій посміхнувся.
– Нехай вона сама тобі скаже, – він простягнув Олі коробку, з якої знову показалася голова Маруськи.
Вночі Маруська обійшла свій новий будинок. Їй сподобалася жінка. Їй сподобалося, як її зустріли.
Щоправда, їй довелося скупатися – купатися Маруська не любила. Але вона розуміла, що треба.
Після купання її висушили феном і довго розчісували. Ковтуни подекуди довелося зістригти. Їй сподобалися сухарики з м’ятою та курочка, яку нарізала їй Оля.
Оля нарвала їй газети на велику тацю.
– Поки що так. Завтра я тобі куплю лоток. І корм куплю. Найсмачніший, – сказала Оля, а потім довго-довго гладила розчесану вовну.
Маруська їй повірила.
Її давно так довго не гладили! Вона зрозуміла – більше їй не доведеться намагатися затримати чиюсь руку, та ставити мітки! Тепер у неї є дві людини, які довго гладитимуть її вечорами. І у вихідні!
Ставте вподобайки, пишіть свої думки в коментарях. Читайте з задоволенням.
