Ми з чоловіком народилися та проживаємо у сільській місцевості. Наша єдина дочка ніколи сільського життя не любила і, відгулявши випускний, поїхала до міста. Там вона вступила в будівельний технікум, але вчилася дуже погано. Викладачі скаржилися на прогули, до кінця навчального року у неї утворилося багато “хвостів”.
Тільки наполегливість батька змогла вгамувати нашу доньку, і змусити закінчити навчання. Хоча, я думала, що доньку відрахують. Після закінчення навчання, додому вона вже не повернулася, а вирішила назавжди залишитись у місті. Знімала куток із такими ж приїжджими дівчатами, на роботах довго не затримувалася.
Чи то виганяли, чи то сама йшла – але за рік вона змінила 4 роботи. На одній із них, познайомилася з хлопцем, стали жити разом. Я зраділа, що в доньки з’явиться сім’я. Може, вітер з голови зникне, хоча обранець мені не подобався. Приїхали ми одного разу в гості до доньки, бо довго не дзвонила, не приїжджала до нас.
Дивимося, а дочка в положенні, а нам – ні слова про це. А головне – співмешканець зник, з’їхав від неї, коли дізнався, що та чекає на дитину. Ми з батьком не знали, що й робити, насамперед: чи то тата недолугого шукати, чи доньку лаяти, чи для майбутнього онука все необхідне купувати. Навіть, коли з’явилася дитина, донька не схотіла переїздити до нас.
Ненавидить вона село, і все тут. Ми, звичайно, допомагали грошима, продуктами й часто відвідували онука. У квартирі іноді зустрічали незнайомих чоловіків, мене це насторожувало, і, як виявилося, не дарма. Якось дочка мені заявила, що знову при надії, переривати запізно, доведеться чекати на малюка. Тут я вже не витримала, і зірвалася на скандал, пригадала їй, що роботи немає, живе вона з дитиною за наш рахунок, і завдяки нашій допомозі, а тепер ще однією проблемою на голову більше стане.
Вона тільки плакала, говорила, що навіть не знає, хто батько. Ну що тут зробиш? Невдовзі у нас з’явився другий онук. Третє своє цікаве положення вона від нас ретельно приховувала. Попросила нас забрати малюків на місяць, мовляв, їй треба виїхати на якийсь підробіток. Місяць розтягнувся на кілька, синів вона не забирала, постійно знаходила якісь відмовки.
Коли минуло пів року, ми не витримали, хлопці просилися до мами, плакали, нудьгували. На це неможливо було дивитись, у мене серце розривалося. Я взяла дітей, і ми поїхали до доньки. Її ми зустріли під під’їздом з… дитячим візком, у якому спав наш третій онук! І знову безбатченко!
Вона плакала, казала, що чоловік обіцяв одружитися, але покинув. Тут мої нерви не витримали, я згребла всіх в оберемок – доньку, онуків і відвезла їх у село. Рік ми прожили разом, грошей не вистачало, але добре, що є город, та домашнє господарство, їсти було що. Бачила, що дочці не подобається життя в селі, іноді вона відпрошувалася з’їздити до міста, з подругами побачитися.
Потім почала затримуватися в місті на кілька днів, поки одного разу, не залишилася зовсім. Слухавку вона не брала, нової адреси ми не знали, то всі троє хлопчаків і залишилися у нас жити. І головне – гроші на синів, із допомоги матері-одиначки, вона не висилала, а наших із батьком доходів ніяк не вистачало на трьох маленьких дітей.
Завели корову, і чоловік щоранку їздив на базар, торгувати молоком, сиром, щоб заробити зайві гроші. Але на дітей так багато потрібно витрат на засоби гігієни, на їжу, на одяг, то ми билися, як риба об лід, щоб онуки не потребували. Якось мені подзвонили із соціальної служби, розшукували доньку та дітей, адже вони у них на обліку, виявляється. Я набрехала, що вони усі живуть у нас, все нормально.
Вони обіцяли приїхати, перевірити умови утримання дітей. Я зі страхом чекаю їхнього візиту, адже як би мені важко не було утримувати дітлахів, віддавати органам рідну кровиночку не буду. Нещодавно забігла сусідка розповісти, як вони невістку з новонародженим з лікарні забирали. Але, раптом вона зніяковіла, й сказала:
– У лікарні ми зустріли твою дочку, у неї нещодавно з’явився знову хлопчик. Вона лежала з моєю невісткою в одній палаті.
Мене, як обухом по голові вдарили. Як так можна?! А нам жодного слова? Опускаються руки, прикро за маленьких онуків. Я вже уявляю подальший розвиток подій: дочка віддасть нам на виховання четверту дитину, а сама знову втече.
А, може, навіть множити дітей далі. У неї совісті немає, як і материнського інстинкту, дбає лише про своє задоволення. А ми з чоловіком, навряд чи потягнемо четвертого онука. Боюся, зі здоров’ям у мене проблеми – довела рідна дочка своїми витівками. Як вона діткам у вічі дивитиметься після такої зради? Як нам далі тягнути цю непосильну ношу? Люди, дайте пораду!
