Була я п’ятою, молодшою, у родині. Батьки нас не балували. Носили те, що від старших дісталося. Працювати звикли змалку. Мріяла, що вийду заміж і стане мені легше. Дурненька була.
Заміж вискочила рано, й швидко зрозуміла, де раки зимують. Скільки всього від «принца» свого терпіла! Сподівалася, що схаменеться, зрозуміє, як я його люблю. Не тут то було. Напевно, він був не таким вже й поганим, просто ніхто не вчив його дорожити близькими, будувати стосунки.
У нього було пристрасті розміром із земну кулю, а весь світ він міг покласти до ніг обраниці. Але будні для нього були рутина, щомісячні комунальні платежі – це щось страшніше за драконів.
Коротше, за три з половиною роки повідомив мій принц, що в нього інша. Так я одна з донечкою і лишилася. Повертатися до рідних не було куди. Там ще більше народу стало, аніж раніше було. Якісь кошти в мене були, збирала, як була можливість.
Так мене мати вчила – залишати запас на чорний день. Ось із цих накопичень вийшло у мене викупити кімнату в колишньому гуртожитку. Там і почала жити з донькою. Видно, Бог допоміг мені. Кімната моя була у блоці на трьох.
Дві інші кімнати займали молоді дівчата, яким теж не надто пощастило в особистому житті. В однієї був хлопчик, майже одноліток із моєю донечкою. А друга взагалі не могла мати дітей. Через це і з чоловіком розлучилася. Так ми фактично одним сімейством і зажили. Один одного підтримували.
Весь цей час мені було соромно перед своєю донечкою. Не завжди виходило дати їй те, про що вона мріяла. Через це кожну копійчину зайву поспішала на неї витрачати. Собі при цьому часто відмовляла у найнеобхіднішому. Так непомітно й пролетіли роки.
Вже й до випускного потрібно готуватися. От я й почала ходити, придивлятися, які сукні, та скільки коштують. Одного разу зайшла до магазину, та завела розмову з продавчинею. Вона почала показувати деякі моделі.
Також запропонувала й мені варіанти. Справді, мені теж треба щось підібрати, не піду ж я в старій сукні? Один костюм мені сподобався і так добре підійшов, що я вирішила купити його просто так, не заради випускного.
А що? Стільки років ходила в недоносках. Виростила доньку, можна й собі хоч одне вбрання купити.
Дочка здивувалась, що я принесла обновку собі, а не їй. Я тільки плечима знизала. А ввечері хотіла покликати її їсти, підходжу до нашої кімнати та чую, як вона телефоном розмовляє зі своєю подругою.
Розповідає за мій костюм і дивується, що я витратила гроші так безглуздо. І видає:
– Я взагалі не розумію, навіщо старим новий модний одяг? Краще б мені щось купила!
У мене аж ноги підкосилися. Вийшла я на кухню, а поплакатися нема кому. Отак сіла, й зрозуміла, що поряд – нікого. Мені ще й сорок років не минуло, а я для неї вже стара!?
Досі думаю: що я пропустила у вихованні? Може, тому що посміхалася, коли було боляче, тому й не має донька поваги до моїх старань? Може, їй здавалося, що гроші легко даються? Можливо тому, що я сама себе ніколи не цінувала, у всьому відмовляла?
Тож і дівчинка мене не цінує? І найгірше – зневажливо ставиться до всього старшого покоління. Невже для неї люди похилого віку – непотрібні люди, яким не треба нічого купувати? Що ж тоді чекає на мене в старості?
Що я зробила після цього? Зайшла, забрала у неї мобільний телефон, та й викинула його у вікно. А ще повідомила, що на свій випускний вона тепер зароблятиме сама.
Щоб знала, звідки гроші беруться! Можливо це жорстко, але справедливо! А можливо любов та звичка опікати змусять мене переглянути своє рішення? Як вчинити?
