— Ви знову не той хліб купили, — голос невістки Каті різонув по вухах, поки я розбирала пакети на кухні. — Я ж просила бездріжджовий. Уже вп’яте прошу.
Вона демонстративно взяла батон, який я принесла, і покрутила його в руках, ніби це була якась дивна й отруйна гусениця.
— Катю, я забула, пробач. Закрутилася.
— Вічно ви мотаєтеся, Ганно Петрівно. А нам потім це їсти. В Артемка може бути алергія.
Вона кинула батон на стільницю з таким виглядом, ніби зробила мені велику ласку, що не викинула його у смітник.
Я проковтнула ком у горлі. Моєму онуку Артему шість років, і в нього ніколи в житті не було алергії на звичайний хліб.
У кімнату заглянув син.
— Мамо, ти мій синій светр не бачила?
— Бачила, Олежику. Він у пранні, я вчора…
— Навіщо? — він навіть не дослухав. — Я ж збирався його сьогодні вдягти! Ну мамо!
Син зник, залишивши мене з цим його роздратованим «ну мамо», яке останнім часом для мене гірше ляпаса. Я ж випрала його річ. Подбала. І знову виявилася винна.
Я повільно пішла до своєї кімнати, повз вітальню, де Катя вже голосно розповідала подрузі телефоном, що «свекруха знову влаштовує…». Сміх у слухавці був такий же колючий, як і її слова.
Моя кімната здавалася єдиним безпечним місцем у цьому великому, колись затишному домі. Тепер він гудів, як вулик.
Постійні розмови, дитячий галас, працюючий телевізор, грюкання дверей. Галасливо. Людно. І до болю самотньо.
Я сіла на край ліжка. Все життя я боялася залишитися одна. Боялася, що діти виростуть і розлетяться, і я сидітиму в порожніх кімнатах. Якою ж дурепою я була.
Лише в п’ятдесят п’ять я зрозуміла, що найстрашніше — це не порожня квартира, а повний дім людей, яким ти не потрібна.
Ти для них — безкоштовне доповнення. Ходяча функція, яка постійно глючить. Подай, принеси, попери, але тільки так, як ми сказали. Крок ліворуч, крок праворуч — і ти вже заважаєш, дратуєш, плутаєшся під ногами.
Увечері я спробувала ще раз. Син сидів за ноутбуком, насуплений.
— Олеже, може, поговоримо?
— Мамо, я працюю, не бачиш? — він не відривав погляду від екрана.
— Я просто хотіла…
— Давай потім, га?
«Потім» ніколи не наставало. У них з Катею було своє життя, свої плани, свої розмови. А я була… тлом. Як старий диван чи набридла лампа. Наче і тут, а наче й ні.
У двері постукав Артемко.
— Ба, почитай, — він простягнув мені книжку.
Серце на мить радісно стиснулося. Ось же він, мій промінчик. Єдиний, кому я…
— Артем! — тут же з’явилася у дверях Катя. — Я кому сказала, не чіпати бабусю? Іди, в тебе за розкладом планшет.
Вона забрала в нього книжку і повела за руку.
А я залишилася сидіти, дивлячись на зачинені двері. І в той момент я зрозуміла, що більше не можу бути просто тлом. Щось мало змінитися. Або я просто зникну в стінах цього дому, як привид.
Рішення прийшло не одразу. Воно визрівало в мені кілька днів, поки я механічно мила посуд, ходила в магазин і мовчки зносила дрібні уколи.
Воно зміцніло, коли я знайшла в смітнику майже повну каструлю мого плову — «занадто жирно, у нас дієта».
Я вирішила почати з малого. З власного простору.
У суботу зранку, коли всі ще спали, я дістала з антресолей коробки з речами покійного чоловіка.
Його книжки, інструменти, старі фотографії. Я почала розбирати їх просто у вітальні, на великому столі. Я хотіла зробити куточок пам’яті, повісити його портрет.
Першою спустилася Катя. Завмерла на порозі, ніби побачила тарганів.
— Це ще що таке?
— Доброго ранку, Катю. Я речі розбираю.
— Я бачу. А не можна це робити у своїй кімнаті? Ви всю вітальню захарастили. У нас сьогодні гості прийдуть, між іншим.
— Це і моя вітальня також, — сказала я тихо, але твердо, сама дивуючись своєму тону. — І це речі твого свекра. Батька Олега.
Катя фиркнула і демонстративно пішла на кухню, грюкаючи чайником. За десять хвилин з’явився Олег, приваблений запахом кави та маминим бунтом.
— Мамо, ти що влаштувала? Катя каже, ти тут усе завалила.
— Я просто хотіла повісити портрет батька. Ось сюди, — я показала на стіну.
— Сюди? — він подивився на стіну, потім на мене. — Ти з глузду з’їхала? У нас тут сучасний дизайн, яке ще портрет? Катя сюди дзеркало стильне придивилася.
Ось як. Дзеркало. Стильне. Важливіше за пам’ять про його батька.
— Олеже, це мій дім.
— Ну почалося, — він закотив очі. — Вічно ти зі своїм «мій дім». Ми тут живемо, взагалі-то! Ми ремонт робили!
Ремонт — це пофарбована ними в ядучо-салатовий колір стіна на кухні. І все.
— Тому я й хочу, щоб дім залишався домом, а не прохідним двором зі стильними дзеркалами.
Увечері відбулася головна розмова. Вони підійшли до мене разом, з наперед підготовленим серйозними обличчями. Сіли навпроти.
— Мамо, ми тут подумали, — почав Олег тихим голосом. — Цей дім для нас усіх завеликий. Комуналка дорога, прибирати важко.
Катя підхопила, дивлячись на мене щирими очима:
— Так, Ганно Петрівно. Ми ж про вас піклуємось. Вам самій буде важко, коли ми вирішимо жити окремо.
Мене пройняв холодок.
— Це куди ж ви зібралися?
— Ми хочемо продати дім, — випалив Олег. — Купимо собі хорошу квартиру в новобудові. І вам. Однокімнатну. Маленьку, затишну. Зате власну.
Я дивилася то на сина, то на невістку. Вони не жартували. Вони вже все вирішили. Вже подумки поділили гроші від продажу мого дому. Моєї фортеці. Мого життя.
— Продати… мій дім?
— А чому одразу твій? — нахабно посміхнулася Катя. — Ми тут теж живемо, вкладаємось. Або ти хочеш, щоб ми все життя на тебе горбатилися, цей особняк обслуговували?
Я встала. Ноги раптом стали ватними, але я випрямилась.
— Ні.
— Що «ні»? — не зрозумів Олег. — Мамо, це ж вигідно для всіх.
— Я сказала — ні. Цей дім не продається. Ніколи.
Я подивилася синові просто у вічі. У них не було нічого, окрім досади й холодного розрахунку. Маска люблячої родини остаточно впала. Я була для них не просто тягарем.
Я була перешкодою на шляху до їхнього «світлого майбутнього». І вони були готові цю перешкоду знести. За будь-яку ціну.
Моє «ні» повисло в повітрі. Олег почервонів. Катя, навпаки, побіліла, її тонкі губи стиснулися в нитку.
— Ти не зрозуміла, — прошипів син. — Це не прохання. Ми вже і рієлтора знайшли.
— Скасовуй рієлтора, — спокійно відповіла я. Спокій далося нелегко, всередині все тремтіло, але я знала — дай зараз слабину, і вони мене зжеруть.
— Ти житимеш у своїй однокімнатній і тішитимешся! — зірвалася Катя. — Досить нам псувати життя своїм маразмом!
— Катя, — урвав її Олег, але тут же повернувся до мене. — Мамо, як ти можеш з нами так? З рідним сином? Я ж для сім’ї стараюся! Для твого онука!
Це був заборонений прийом. Але він більше не працював.
— Мій онук буде приходити в гості в цей дім. У дім своєї бабусі. А не в безлику новобудову, куплену на кістках пам’яті його діда.
— Ах от як! — Катя вскочила. — Значить, ми для тебе ніхто? Пожили, допомогли, а тепер геть?
Я подивилася на неї. І вперше за довгий час побачила не налякану тінь, а господиню свого дому.
— Це ти сама сказала, Катю. Не я.
Наступні кілька днів перетворилися на пекло. Вони перестали зі мною розмовляти. Не просто ігнорували — вони створили навколо мене вакуум. Мертва тиша за столом.
Грюкання дверима перед моїм носом. Їжа, яку готували лише на двох. Вони намагалися мене вижити.
Але вони прорахувалися. Я більше не боялася порожнечі. Я її прагнула.
У п’ятницю я зробила свій хід. Увечері, коли вони сиділи у вітальні й дивилися якийсь серіал, я зайшла і поклала на стіл два квитки на літак.
Олег здивовано підняв на мене очі.
— Що це?
— Це квитки. Вам. У ваше рідне місто. На наступну суботу.
Катя вихопила квитки. Її очі округлились.
— Ви… ви нас виганяєте?
— Я даю вам можливість почати своє, окреме життя. Те, про яке ви так мріяли. Без мене, без цього старого дому. Я навіть допоможу вам з грошима на перший час, на оренду квартири.
— Ти… ти не маєш права! — закричав Олег, схопившись. — Це і мій дім! Я тут зареєстрований!
— Зареєстрований, — кивнула я. — Але власниця — я. І я втомилася. Я хочу пожити для себе. У тиші.
Він дивився на мене, і я бачила, як у його голові руйнується звичний світ. Світ, де мама завжди поруч, завжди зручна, завжди винна.
— Ти ще пожалкуєш, — видавив він. — Ти залишишся зовсім одна.
— Я вже була одна. У повному домі людей. Більше не хочу.
Вони поїхали за тиждень. Збирали речі мовчки, злобно косячися на мене. Артемко плакав, він не розумів, чому вони їдуть від бабусі.
Я обійняла його, поцілувала й пообіцяла, що скоро приїду в гості. І він до мене приїде. Можливо.
Коли за останньою сумкою зачинилися двері, я повільно пройшлася будинком. Він здавався величезним, гулким. Я підійшла до стіни, на яку Катя хотіла повісити дзеркало. Взяла молоток, цвях і портрет чоловіка в важкій дерев’яній рамі.
Кілька точних ударів. Портрет висів на місці. Чоловік дивився на мене з фотографії — молодий, усміхнений.
Я провела рукою по рамі. Дім завмер, звуки вулиці стали далекими й неважливими.
Не було ні тріумфу, ні всеохопної радості. Було інше відчуття. Відчуття правильності. Наче я нарешті навела лад не лише в домі, а й у власній душі.
Так, тепер дім був порожній. Але він більше не був чужим. Він знову став моїм. І це не було страшно. Це було початком.
Перший місяць був схожий на медовий. Я прокидалася, коли хотіла, а не від гуркоту на кухні.
Я пила каву на веранді, загорнувшись у плед, і читала книжки, які роками припадали пилом на полицях. Я переставила меблі у вітальні так, як завжди мріяла. Дім дихав разом зі мною.
Я зрозуміла, що самотність і усамітнення — це зовсім різні речі. Я не була самотньою. Я була наодинці з собою. І мені це подобалося.
Дзвінок пролунав наприкінці другого місяця. Номер був Олега. Серце звично тьохнуло, але я спокійно взяла слухавку.
— Мамо? — голос сина був стислий, повний відчаю. — Мамо, у нас біда.
Я присіла на стілець.
— Що сталося, Олеже?
— Катя… вона в лікарні. Дуже серйозно. Потрібні гроші на операцію. Величезні гроші. У мене таких немає.
Він схлипнув. Я ніколи не чула, щоб мій син плакав. Навіть у дитинстві.
— Скільки потрібно? — спитала я, і мій голос був чужим, дерев’яним.
Він назвав суму. Сума була астрономічною. Майже рівна вартості тієї самої «однушки», яку вони мені обіцяли.
— Мамо, благаю тебе. Продай дім. Це єдиний вихід. Ми потім усе повернемо, чесне слово. Врятуй Катю, врятуй нашу родину.
Я мовчала. В голові було порожньо. З одного боку — хвора невістка, мати мого онука. З іншого — брехня, яку я відчувала кожною клітиною.
— Я подумаю, — сказала я й поклала слухавку.
Увесь день я ходила по дому, наче в тумані. Я дивилася на портрет чоловіка, на свої квіти, на крісло, в якому любила читати. І я розуміла, що це перевірка. Остання.
Увечері я зателефонувала своїй старій подрузі в їхнє місто. Просто побалакати. Про погоду, про здоров’я. А потім, ніби між іншим, спитала, чи не чула вона чогось про Катю.
— Про Катьку-то? — весело озвалась подруга. — Та що їй буде. Бачила її вчора в торговому центрі. Шубу собі вибирала. Каже, скоро в нову квартиру переїжджають, от і оновлює гардероб.
Світ не перевернувся. Він просто став на своє місце. Усі до єдиного шматочка пазла зійшлися у потворну, але до болю ясну картину.
Я налила собі келих вина. Сіла у своє улюблене крісло. І коли телефон задзвонив знову — я відповіла одразу.
— Ну що, мамо? Ти надумала? — голос Олега тремтів від нетерплячки.
— Надумала, сину.
— І що? Ти продаєш?
— Ні.
На тому кінці повисло здивоване мовчання.
— Як це — ні? Ти що, хочеш, щоб Катя страждала?
— Передай Каті, що норкова шуба їй дуже личить. Особливо до лікарняного ліжка, — сказала я й усміхнулася.
І ще передай, що грошей не буде. Ніколи. І сюди більше не дзвонити. Цей номер скоро перестане існувати.
Я натиснула відбій ще до того, як він устиг щось відповісти.
Я допила вино, дивлячись у вікно на сад, що темніє. Я не почувалась переможницею.
Я почувалася хірургом, який щойно ампутував безнадійно хвору частину свого життя. Було боляче. Але це був біль, що веде до зцілення.
Тепер я точно знала: найстрашніше — це не порожня квартира. Найстрашніше — коли ти готова віддати все заради тих, хто готовий забрати в тебе останнє. І найважливіше — вчасно це усвідомити.
Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку!Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.
