Моя мама будує плани, як онук до неї приходитиме після занять, чим вони займатимуться. Поводиться так, ніби нічого не сталося. Начебто не вона нам у травні рахунок виставила за весь минулий навчальний рік.
Тож цього року син після занять їздитиме додому. Він вже підріс, сам упорається з обідом, сам і уроки зробить до нашого повернення з роботи. А у бабусі йому нічого робити, ми стільки не заробляємо.
У нас син піде у другий клас цього року. Я і чоловік працюємо, тому постало питання – а хто стежитиме за ним і забиратиме зі школи. У нас такої нагоди не буде.
– Ну, зі школи і я його зможу забрати, все одно вже на пенсії. Заберу, приїдемо до мене, нагодую, уроки зроблю, а там надвечір і ви за ним під’їдете, – запропонувала мама.
Нам цей варіант дуже підходив. На уроки ми його з чоловіком могли возити, а ось забирати не виходило. Школа знаходилася не прям далеко, але я не могла допустити, щоб дитина одна перетинала дорогу або ходила дворами. Тому допомога мами була неоціненна.
Такий варіант влаштував усіх, тому з початку навчання ми почали діяти за цією схемою. Проблем не було. Мама жодного разу не підвела, а якщо були якісь ситуації, коли вона не могла забрати дитину зі школи, то вона дзвонила заздалегідь.
Тут вже зривалася або я, або чоловік, або свекруха. Мама чоловіка досі ще працює, тож її ми на допомогу смикали лише в найкритичніших ситуаціях, коли більше виручити нас ніхто не міг.
Рік пройшов без якихось потрясінь. Мама не висловлювала невдоволення, хоча я регулярно запитувала, чи все гаразд, чи не втомилася вона, чи не потрібний їй перепочинок. Я ж розумію, що щодня проводити з цим маленьким буревієм – нелегка праця.
– Та що ти! Це мій онук, мені не може бути тягарем, тим більше чим мені ще займатися на пенсії? – відмахувалася мама.
Після цього особливо дивно виглядало, коли наприкінці навчального року вона привезла нам онука сама, та водночас озвучила, що ми їй за все про все винні пʼятдесят тисяч гривень.
Вона порахувала, скільки витрачала на дорогу, скільки витрачала на їжу для дитини, навіть порахувала морозиво, яке йому купувала. Приплюсувала свої послуги, як висококваліфікованої няньки та за підсумком видала ось таку неймовірну суму.
– Якщо вам буде зручніше, то наступного року щомісяця виставлятиму рахунки, – знизала вона плечима, ніби не розуміючи, від чого це у нас із чоловіком витяглися обличчя.
Я була проти, але чоловік дістав із заначки позначену мамою суму і віддав їй. Я до останнього сподівалася, що це жарт і вона грошей не візьме. Але ж вона взяла.
Ми з чоловіком потім вирішили, що ніколи більше звертатися до її послуг не станемо. На вирішення цієї проблеми ми мали три місяці. Але все вирішилося само собою.
Мене перевели на віддалену роботу. Трохи знизили зарплату, але тепер я зможу забирати сина зі школи та проводити з ним час без допомоги бабусі.
Заробляти на власній дочці та онуці – це огидно. Особливо коли жодної домовленості про оплату взагалі не звучало.
Я тепер взагалі сумніваюся, що вона любить онука. Мені здається, вона його розглядає лише як джерело заробітку, а такого ставлення до своєї дитини я терпіти не буду. Та й до себе також.
