Моя мама виправдовує дівчат, яким я не подобаюся: «Вони ж не собачого роду-племені, на кістки не зазіхають»

Уявіть собі довготелесу фігуру з нескладними кінцівками, з прозорою шкірою, через яку сині жили видно, і немає ніякого натяку на біцепси. Ні, зі здоров’ям у мене, слава Богу, все гаразд. За обідом запросто дві тарілки борщу «вмовляю», пару порцій другого і ще, як то кажуть, можливості маю.

Я не з боязких, від дівчат не ховаюся. Це вони мене уникають. Бувало, прийдеш на пляж, роздягнешся, а вони в мою сторону кивають, сміються, і знайомитися не бажають. А мама їх ще й виправдовує: «Вони ж не собачого роду-племені, на кістки не зазіхають».

І до того мені якось стало за себе прикро, що вирішив, не відкладаючи, зайнятися своєю зовнішністю. Купив книжку про йогів. Почав годинами, до зелених чортиків в очах, простоювати на голові. Один результат – лисина на потилиці з’явилася.

Однак здаватися я не поспішав, бо з’явилася в нашому місті заїжджаюча знахарка, яка прославилася тим, що враз з людини порчу знімає. За її порадою мама цілу добу частувала мене марганцівкою і на клізми теж не скупилася.

Після всього цього я вирішив залишатися в тому вигляді, в якому природа створила. Заспокоївся. На душі стало якось радісно. І тут мені попалася на очі брошурка про Порфирія Іванова.

Прочитав і зрозумів – це для мене. Став дуже ввічливим, з усіма знайомими і незнайомими вітаюся. Люди такої моєї вихованості дивуватися стали. Посміхаються у відповідь. А напарник на роботі підозріло так питає: «Що це з тобою? ».

А потім трапилася зі мною дивна історія.

До холодної води з душу і прогулянкам босоніж я, згідно книги сяк-так притерпівся. Потім в море вирішив почати занурюватися, незважаючи на пізню осінь. І ось якось на світанку приходжу на пляж. Там – ні душі.

Роздягнувся догола, одяг сунув під пеньок, що прибоєм на берег викинуло, і в воду! Уже й обдерті! Але нічого, плаваю, згідно книжці, намагаюся радіти. Минуло хвилин десять. Глянув на берег, і обімлів – на пеньку, не підозрюючи про те, що там мій захист від зовнішнього середовища зберігається, сидить симпатична дівчина і книжку читає.

У мене від такої ситуації аж судоми почалися. Сиджу, скорчившись, на мілководді, страждаю болісно, ​​і стратегію поведінки розробляю.

Дивлюся, віддалік купа сміття. Велика така. Я туди – прикриття собі якесь пошукати. Бачу, трохи осторонь – старий солом’яний капелюх валяється. Швидко вискакую, очей з дівчини не спускалися, хапаю рятівне «сомбреро», прикриваюся і крокую зі спокійною совістю прямо до неї.

А дівчина сидить, читає. Я ввічливо, крізь зубну дріб вітаюся, вона у відповідь радісно заусміхалася. Я вирішив для пристойності спершу розмова зав’язати:

– Про що таке цікаве читаєте?
– Так ось, – відповідає, – про телепатію.
– Ага, так ви думки, напевно, відгадувати вмієте.
– Частково можу, – відповідає вона і світиться прямо вся від веселості.
– Ну, тоді відгадайте, про що я думаю?
– Це не складно. Ви думаєте, що у капелюха, яким ви прикриваєтеся, є денце, а його немає.

Ох, і сміялися ж ми. Після цього – ну коли я вже одягнувся – познайомилися. Зустрічатися стали. Звичайно, часто на пляж гуляти ходили. І днями я зрозумів, що вона дійсно мої думки читає.

Моя «ясновидиця» сіла на той же самий злощасний пеньок, я поруч на пісочку примостився. Відчуваю – душа співає. І кажу: «Я тебе люблю». А вона зовсім не здивувалася, як ніби і так знала це.

Днями ми заяву в ЗАГС віднесли.