Кухня пахла вчорашньою смаженою рибою, хоча вікна були відчинені навстіж. Світлана сиділа, підперши підборіддя рукою, і дивилася, як Ігор складає сорочки у валізу. Його рухи були різкими, ніби він поспішав утекти.
– Моя мама занедужала, тож я у відпустку полечу один, а ти доглядай її, все-таки сім’я, – кинув він, не підводячи очей.
Голос звучав рівно, але в ньому прозирало звичне нахабство, від якого у Свєти щоразу зводило вилиці.
Вона повільно випросталася, відчуваючи, як у грудях зароджується знайомий тягар.
– Ти серйозно? – спитала вона, намагаючись не зірватися. – Яке відношення я маю до твоєї мами? Чи ти вважаєш, що я не втомилася, може? Чому ти раптом один летиш на море, а я маю сидіти з твоєю мамою?
Ігор знизав плечима, ніби її слова були дрібницею.
– Ну, а що? Вона ж не чужа тобі. У неї тиск скаче, хтось же має бути поряд. Я за тиждень повернуся, теж посиджу.
Світла стиснула пальці, але промовчала. Вона знала цей тон – Ігор уже все вирішив. Сперечатись було марно. Він зачинив валізу і пішов у передпокій, залишивши за собою шлейф одеколону.
Світлана залишилася одна. Тиша у квартирі була в’язкою, як сироп. Вона підійшла до вікна і подивилася на подвір’я.
Сусідський хлопчик ганяв м’яч, старенька з першого поверху витрушувала килимок. Життя зовні текло, як завжди, але всередині все клекотіло.
…Вони з Ігорем були разом сім років. Перші роки були, як у кіно: квіти, прогулянки під дощем, мрії про майбутнє. Але потім щось зламалося.
Ігор став відстороненим, а Світлана – дратівливою. Вони рідко говорили щиро, частіше обмінювалися шпильками, або мовчали.
Відпустка на морі мала стати спробою все виправити, повернути ту іскру. А тепер він полетів один, кинувши на неї хвору свекруху.
Світлана дістала телефон і набрала номер Марини, своєї старшої сестри. Та завжди вміла вислухати.
– Він просто свиня, – видихнула Марина після того, як Світлана вивалила на неї всю історію. – Ти ж не доглядальниця! Чому ти взагалі погодилася?
– Я не погодилася, – огризнулася Світлана. – Він просто поставив мене перед фактом.
– Тоді скажи йому, що не робитимеш цього. Нехай розв’язує свої проблеми.
Світлана зітхнула. Марина завжди була прямолінійною, але в її словах був сенс. Чому вона завжди підлаштовується під Ігоря? Чому мовчить, коли він переступає через її бажання?
Наступного дня Світлана поїхала до свекрухи. Ніна Василівна жила у старій хрущовці на іншому кінці міста. Двері відчинили сама – сухорлява, з жорстким поглядом і акуратно покладеним сивим волоссям.
– А Ігор де? – Запитала вона замість привітання.
– Полетів, – коротко відповіла Світлана, відчуваючи, як усередині все стискається. – Я за вами доглянути приїхала.
Ніна Василівна пирхнула і пішла до кімнати, залишивши Світлану у передпокої. Квартира пахла ліками та старими меблями.
На комоді стояла фотографія Ігоря у рамці – він усміхався, обіймаючи матір. Світлани на знімках не було.
– Я не потребую няньок, – кинула Ніна Василівна, сідаючи в крісло. – Іди додому, Світлано. Я сама впораюсь.
Світла стиснула зуби. Їй хотілося розвернутися та піти, але вона залишилася. Не тому, що любила свекруху, їхні стосунки завжди були холодними. Просто вона знала: якщо щось трапиться, Ігор звинуватить її.
– Я залишусь, – сказала вона тихо. – Хочете ви цього, чи ні.
Ніна Василівна глянула на неї примружившись, але нічого не відповіла.
Дні повзли повільно. Світлана приїжджала до свекрухи вранці, готувала їжу, перевіряла тиск, слухала її нескінченні скарги.
Ніна Василівна була вимогливою: то суп надто солоний, то вікно відчинене не так. Світлана мовчала, але з кожним днем її терпіння уривалося.
Якось увечері, коли вони сиділи за вечерею, Ніна Василівна раптом сказала:
– Ти знаєш, чому Ігор поїхав один?
Світлана завмерла, тримаючи ложку в повітрі.
– Тому що ви захворіли, – відповіла вона, хоч у голосі відчувався сумнів.
Свекруха посміхнулася, і в її очах майнуло щось дивне – чи то зловтіха, чи то жалість.
– Він просто хотів відпочити. Від усього. І навіть від тебе.
Слова пролунали, як ляпас. Світлана відклала ложку і подивилася на Ніну Василівну. Та не відвела погляду.
– Це він вам так сказав? – Запитала Світлана, намагаючись тримати голос рівним.
– Не сказав. Але я знаю його. Він же мій син.
Світлана відчула, як горло стиснуло. Вона підвелася, зібрала посуд і пішла на кухню. Там, стоячи біля раковини, вона дозволила собі заплакати – тихо, щоб свекруха не почула.
Вночі Світлана не могла заснути. Слова Ніни Василівни крутилися в голові, як пластинка, що заїла. Ігор хотів відпочити від неї? Чи це свекруха спеціально вбиває клин?
Світлана взяла телефон і відкрила листування з чоловіком. Останнє повідомлення від нього було три дні тому: “Все ок, засмагаю”. Ні слова про неї, ні питання, як справи.
Вона почала гортати його соцмережі. Ігор рідко щось викладав, але цього разу у сторіс майнули фотографії: пляж, коктейль, захід сонця.
На одній із них була жіноча рука з яскравим манікюром, що тримала келих. Світлана відчула, як кров прилила до скронь. Вона збільшила фото, але обличчя не було видно.
– Це нічого не означає, сказала вона сама собі, але голос тремтів.
Вранці вона написала Ігореві:
– Як справи? Все добре?
Відповідь надійшла за кілька годин:
– Норм. Маму не ображай.
Світла жбурнула телефон на диван.
До кінця тижня Світлана була на межі. Вона втомилася від свекрухи, від мовчання Ігоря, від своїх думок, які гризли її зсередини. У суботу Ніна Василівна несподівано попросила:
– З’їзди в аптеку, скінчилися пігулки.
Світлана кивнула і поїхала. В аптеці черга була довгою, і поки вона чекала, її погляд упав на вітрину з вітамінами.
Вона згадала, як Ігор якось сказав:
– Ти вічно якась втомлена, може, вітаміни попити?
Тоді вона відмахнулася, але тепер ці слова різонули. Втомлена. Може, він має рацію? Може, вона справді стала нудною, нестерпною?
Повернувшись, вона застала Ніну Василівну за телефонною розмовою. Свекруха говорила тихо, але Світлана вловила уривок:
– …так, все нормально, він скоро повернеться. Ні, вона нічого не знає.
Світла завмерла у дверях. Ніна Василівна помітила її та швидко закінчила розмову.
– Хто це був? – спитала Свєта прямо.
– Сусідка, – відмахнулася свекруха. – А ти чого підслуховуєш?
Світлана не повірила, але сперечатися не стала. Вона мовчки віддала пігулки й пішла до іншої кімнати. Усередині все кричало: щось негаразд. Ігор, свекруха, ця відпустка – все було брехнею.
Ігор прилетів у неділю. Світлана зустріла його, хоча всю дорогу вмовляла себе не їхати. Він виглядав засмаглим, але якимось чужим. Коли вона спробувала обійняти його, він відсахнувся.
– Втомився? – спитала вона, відчуваючи, як голос стає ламким.
– Ага, – буркнув він, закидаючи валізу в багажник.
Дорогою додому Світлана не витримала.
– Чому ти поїхав один? – спитала вона прямо. – І не бреши, що це тільки через матір.
Ігор зітхнув, барабанячи пальцями по керму.
– Тому що мені потрібен був час, Світлано. Ми з тобою, як у клітці. Постійно сваримося, жодного спокою.
– А ти не думав, що мені теж потрібний спокій? – її голос зірвався. – Я збирала на цю відпустку, я хотіла бути з тобою! А ти просто втік!
– Не починай, – відрізав він. – Я повернувся, чого тобі ще?
Світлана замовкла. Але вдома, коли Ігор пішов спати, вона забрала його телефон. Код вона знала давно. У месенджерах нічого підозрілого не було, але у галереї вона знайшла фото.
Ті самі на пляжі, той самий коктейль. І ту саму жіночу руку з манікюром. А на задньому плані – обличчя. Усміхнена молода жінка в яскравому сарафані. Світлана впізнала її – колега Ігоря.
Вона сиділа на кухні до ранку, дивлячись у порожній кухоль. Коли Ігор прокинувся, вона поклала перед ним телефон.
– Хто це? – спитала вона тихо.
Ігор зблід, але швидко взяв себе в руки.
– Це просто колега. Ми випадково зустрілися.
– Випадково? – Світлана посміхнулася. – На курорті? Ти брешеш, Ігорю. Я не сліпа!
Він мовчав, і в цьому мовчанні було все. Світлана встала і пішла до спальні. Вона почала збирати речі.
Світлана переїхала до Марини. Валіза, коробка з книгами, пара сумок з одягом – все, що зібралося за сім років.
Ігор не намагався її зупинити. Тільки сказав:
– Ти сама все ускладнюєш.
Ці слова вона згадувала, дивлячись у вікно квартири сестри.
З Ніною Василівною вона більше не бачилася. Свекруха дзвонила кілька разів, але Світлана не відповідала.
Їй було боляче, але разом із болем прийшло полегшення. Вона більше не хотіла бути зручною, не хотіла мовчати.
Марина, як завжди, була поряд. Вона не давала порад, просто слухала. Якось увечері, коли вони сиділи на кухні, Світлана сказала:
– Знаєш, я весь час думала, що маю його врятувати. Але, може, мені треба було рятувати себе?
Марина посміхнулася.
– Ось тепер ти починаєш правильно думати. Жаль, що дозволила йому так довго користуватися твоєю добротою. Але, краще пізно, а ніж ніколи. Головне, що ти це зрозуміла, тож все буде добре…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.
