Моя провина в тому, що я мало виховував сина, мало спілкувався з ним, бо багато працював

У 2016 році не стало моєї улюбленої дружини. З того часу я один. Від дружини у мене лишився син, тоді йому було 20 років.

Трагедія розділила моє життя на до та після. Через тиждень після того, як її не стало, її знайомі, які стали представлятися друзями, стали звинувачувати мене у всіх смертних гріхах. І що я сварив дружину, використовував її, любив не дружину, а гроші її батьків і взагалі винен у тому що сталося.

І це при тому, що я все життя працював травматологом-ортопедом, маю державні нагороди. Жити коштом (а тим більше коштом її батьків) для мене не мало жодного сенсу. Ортопед не лікує тромбоз, з такою проблемою слід звертатися до флеболога.

При цьому ці друзі не відвідували її, коли вона хворіла (хворіла вона часто, переважно, температурила), а коли її не стало, я не почув від них жодного слова співчуття, не приходили на дні народження, вітали тільки телефоном і смс.

Зате після, вони стали заявляти спільним знайомим про те, як були близькі. Ну хай. З тещею та тестем теж перестали спілкуватися. Сварок та конфліктів не було, просто віддалилися один від одного.

У 2018 році я потрапив у ДТП, після якої ледве вижив. 7 місяців лікарі буквально витягували мене з того світу. І лише розводили руками, мовляв, після таких травм зазвичай не виживають.

Як далі розвивалися події, вже зовсім не пам’ятаю, пам’ятаю лише, що пережив 10 операцій. Закінчилося тим, що я став інвалідом першої групи.

Лікарі пророкували мені життя в візку, але потім я все-таки навчився заново ходити, сидіти, лежати і розмовляти. Навчався я це робити майже за рік (це нормально при таких травмах). У цей час я посварився з єдиним та улюбленим сином.

Посварилися через те, що він відмовився принести мені чашку чаю, тому що я хоч і рухався потихеньку самостійно, але іноді міг впасти під час ходьби, або пройти кілька метрів і вже втомитися.

Причина його відмови була придумана ним, мовляв, не так попросив, чи йому здалося це вимогою або грубістю. Я попросив ще раз, але він все одно відмовився. Я спілкувався з ним спокійно, тому що був слабкий, та й взагалі я зазвичай спокійний, а ось він кричав і навіть дозволяв собі ображати мене, рідного батька.

Говорив, мовляв, я тобі не доглядальниця і не підписувався під це. Звинувачував у тому, що через мене має відпрошуватися з навчання, через що з’являлися академічні заборгованості. Так я й не змушував відпрошуватись.

Моя провина в тому, що я мало виховував сина, мало спілкувався з ним, бо багато працював. Пам’ятаю тільки, у початковій школі я його забирав, коли дружина хворіла, на роботі телефонували часто. Він нічого не потребував, хоч і ходив з простеньким телефоном, у скромному одязі, але досить зручним, купували певну річ, а він вибирав.

Іноді батьки дружини із-за кордону щось привозили. Навчався добре, друзів було в нього багато, та й узагалі ріс хлопчиком самостійним, за мамою доглядав, поки вона хворіла, а я працював. Любові і турботи не потребував, її було достатньо.

За мною доглядав лише мій батько, попри свій вік. Іноді я міг трохи відплатити тим самим. Батько допоміг оформити інвалідність, пільги. Потрібно було їздити до лікарні на обстеження, але я не міг їздити навіть у громадському транспорті, не кажучи вже про те, щоб сісти за кермо.

Я просив сина хоч іноді, але возити мене. Він казав, що не повинен возити мене за тридев’ять земель. Батько говорив, мовляв, давай я поговорю з ним, спробую домовитися, я сказав, що не треба, не варто нагнітати ситуацію. У зв’язку з цим процедури проводились вдома.

Три місяці тому тата не стало. Це стало для мене ще однією величезною трагедією. Я сподівався, що хоча б це горе зблизить мене з сином, але помилявся. Ми поводилися відсторонено, як чужі. Я підійшов до нього, намагався обійняти, але він відштовхнув мене від себе при людях. Я плакав і пішов, ні з ким не попрощавшись. З того часу ми зовсім не спілкувалися.

Нещодавно синові 25 років виповнилося. Не знаю, як у нього справи в особистому житті. Єдине, що я знаю, продовжив династію, останній рік у медичному навчається.

Не одружений, треба інститут закінчити. На контакт не йде. Я дзвоню, не відповідає. Пишу повідомлення, вони прочитані, але діалог не виходить. Єдине лише привітав його, він відповів: «Дякую». Ну хоч щось.

Молюся за нього щодня. Дуже його люблю і сумую, чекаю на дзвінок. Я вже все йому пробачив, у тому числі і його образливу поведінку до мене. І якщо він знайде гідну дівчину, одружиться і створить сім’ю, я буду тільки щасливий, якщо, звичайно, дізнаюся про це.

Related Post