Моя сестра молодша за мене на 1,5 роки. Батьки завжди любили її та потурали їй у всьому. Вона була улюбленою дочкою, мене ж мати била, а батько принижував. Її завжди ставили мені за приклад, казали, що вона така молодець, працьовита і талановита, а я була її протилежністю. Їй пророчили успіх у всьому.
Звичайно, це відбилося на наших стосунках у ранньому дитинстві, я ненавиділа її ще й тому, що вона розповідала батькам і постійно скаржилася. Але потім, коли я стала старшою, я усвідомила, що проблема не в моїй сестрі, а в батьках і перестала злитися на неї. Ми стали найкращими подругами, і я захоплювалася нею. Вона рано вийшла заміж, тільки-но закінчивши університет, зараз мама двох чудових дітей, домогосподарка.
Я здобула дві вищі освіти. Одне із примусу батьків, друге закінчила самостійно. Я перенесла безліч принижень, образ, мені поставили ультиматум, що з моменту вступу мені ніхто ніколи не допоможе. Так і вийшло. Все своє свідоме життя я живу з розумінням того, що мене ніхто не підтримує і я одна. Мені ніхто не допоможе.
Я закінчила навчання, переїхала до великого міста. Спочатку працювала у модному виданні, потім на фрілансі. Зараз маю невеликий бізнес. Не можу сказати, що я дуже багато заробляю, але на даному етапі мені на все вистачає, і я розвиваюся. Планую переїхати до іншої країни. Коли я озвучила це сестрі, вона стала дуже закритою, почала зриватися на мене або зовсім ігнорувати. Коли я дзвоню, вона ніколи не бере трубку, тільки передзвонює через кілька годин. Я не поводжуся нав’язливо, дзвоню рідко, але в мене складається враження, що вона хоче контролювати дзвінки, і спілкуватися тільки тоді, коли їй зручно.
Вдома вона часто зривається на рідних і кричить на мене, що для мене якось дико. Ще я помітила, що їй не дуже подобається, коли дарую подарунки на свята або просто так. Вона завжди дуже сухо їх сприймає. А про якусь теплу розмову і мови бути не може. Нещодавно вона сказала, що не хоче більше розмовляти з позиції старша та молодша сестра, а хоче як дві дорослі людини.
Я й не проти, тільки з її боку вже стільки всіх цих дрібниць зібралося, що я починаю відчувати провину, ніби я в чомусь винна перед нею. І перед тим, як їй дзвонити багато разів подумаю, чи варто ні? Дарувати подарунки чи ні? У листуванні я боюся сказати щось не так, підбираю кожне слово, щоб її не образити. І так уже наше спілкування звелося до мінімуму.
Їй завжди хотілося спілкуватися менше, але й зараз, коли практично не контактую з нею, все одно я щось роблю не так. Мені дуже хотілося б підтримувати дружні стосунки з моїми племінниками, але розумію, що це вже неможливо.
Не розумію, чому до мене таке ставлення. І мені дуже прикро та сумно, що це все відбувається, я дуже хотіла б, щоб ми були разом як раніше.
