Моя щаслива історія кохання

Я та людина, якій пощастило жити зі своїм незамінним шкільним коханням. Як же мені довго і тяжко далося це щастя!

Нам зараз 70 років. Моя дружина моя однокласниця. Вона була у класі старостою та відмінницею, та й не лише у класі, а зіркою школи. Комсомолка, спортсменка, та й ще красуня. Саме тоді вийшов фільм «Кавказька бранка», а я сіра миша. Коли я спілкувався з нею, у мене завмирало серце, мені здавалося, що в неї й аромат незрівнянний.

Я ж забитий, з жебрачої та проблемної родини, навіть боявся освідчитися їй у коханні. А тут ще багато хто вступив до вишів, а я нікуди. І мені було соромно показатися їй на очі. А тут ще й до армії не брали. Довелося брати матір у військкомат, щоб мене взяли (у ті часи хлопців хтось не служив, вважали бракованими). Так мені в черговий раз «пощастило», тому, що я потрапив служити, ні відпусток, ні звільнень у глухому лісі. Єдина втіха – листи. І я вирішив написати їй листа і отримав відповідь.

Який я був щасливий від її листів! Я вирішив освідчитися їй, і вона перестала писати. Уявляєте, яка це була поразка, яке розчарування. Єдиний порятунок був спортмайданчик до сьомого поту. Демобілізувався, пів року зустрічався з багатьма дівчатами, цілувався. Але не знаходив із ними чогось спільного, навіть сам не знав, що я хочу. І тут однокласниця запрошує на весілля.

Приходжу, весілля йде, люди танцюють, і серед закружених танців вона. Я б серед тисячі її впізнав зі спини. І однокласники закричали: «О Василю! ». Вона обертається і дослівно: «Господи, Іванов ти це? ». Кидає Павлика і до мене, обіймає та цілує. Мене ніби паралізувало, паралізувало на все життя.

За пів року ми подали заяву на шлюб. Усі її шанувальники розлетілися як пір’я. Які бурі ми з нею пройшли! Жили й у сараї, аби нас не чіпали. Її батько мене не терпів, мої батьки не любили її. А ми, нікому не підкоряючись, дерлися по життю і тяжко працювали. Народили та виростили прекрасних дочок, об’їздили всі моря. Скільки мої обурювалися та і її батьки, а ми йшли своїм шляхом. Були й негаразди, звичайно.

Озираючись зараз на прожите, вважаю, що все ж таки мене Бог нагородив цим життям за дуже важке дитинство.

Related Post

Куди тобі з дітьми, сиди, поки в школу не підуть ніяких гульокКуди тобі з дітьми, сиди, поки в школу не підуть ніяких гульок

Куди тобі з дітьми, сиди, поки в школу не підуть ніяких гульок, крикнула свекруха. Але ж Віка просто хотіла сходити на зустріч з подругою, вперше за 4 роки декрету просто