fbpx

Моя щаслива історія кохання

Я та людина, якій пощастило жити зі своїм незамінним шкільним коханням. Як же мені довго і тяжко далося це щастя!

Нам зараз 70 років. Моя дружина моя однокласниця. Вона була у класі старостою та відмінницею, та й не лише у класі, а зіркою школи. Комсомолка, спортсменка, та й ще красуня. Саме тоді вийшов фільм «Кавказька бранка», а я сіра миша. Коли я спілкувався з нею, у мене завмирало серце, мені здавалося, що в неї й аромат незрівнянний.

Я ж забитий, з жебрачої та проблемної родини, навіть боявся освідчитися їй у коханні. А тут ще багато хто вступив до вишів, а я нікуди. І мені було соромно показатися їй на очі. А тут ще й до армії не брали. Довелося брати матір у військкомат, щоб мене взяли (у ті часи хлопців хтось не служив, вважали бракованими). Так мені в черговий раз «пощастило», тому, що я потрапив служити, ні відпусток, ні звільнень у глухому лісі. Єдина втіха – листи. І я вирішив написати їй листа і отримав відповідь.

Який я був щасливий від її листів! Я вирішив освідчитися їй, і вона перестала писати. Уявляєте, яка це була поразка, яке розчарування. Єдиний порятунок був спортмайданчик до сьомого поту. Демобілізувався, пів року зустрічався з багатьма дівчатами, цілувався. Але не знаходив із ними чогось спільного, навіть сам не знав, що я хочу. І тут однокласниця запрошує на весілля.

Приходжу, весілля йде, люди танцюють, і серед закружених танців вона. Я б серед тисячі її впізнав зі спини. І однокласники закричали: «О Василю! ». Вона обертається і дослівно: «Господи, Іванов ти це? ». Кидає Павлика і до мене, обіймає та цілує. Мене ніби паралізувало, паралізувало на все життя.

За пів року ми подали заяву на шлюб. Усі її шанувальники розлетілися як пір’я. Які бурі ми з нею пройшли! Жили й у сараї, аби нас не чіпали. Її батько мене не терпів, мої батьки не любили її. А ми, нікому не підкоряючись, дерлися по життю і тяжко працювали. Народили та виростили прекрасних дочок, об’їздили всі моря. Скільки мої обурювалися та і її батьки, а ми йшли своїм шляхом. Були й негаразди, звичайно.

Озираючись зараз на прожите, вважаю, що все ж таки мене Бог нагородив цим життям за дуже важке дитинство.

Related Post

Після пологів я охолола до чоловікаПісля пологів я охолола до чоловіка

Наш роман почався досить бурхливо і швидко, вже через 1,5 року з’явився малюк, проте після народження дитини моє ставлення до чоловіка дуже сильно змінилося. Божевільна пристрасть і любов відійшли кудись

Не знаю як врятувати доньку від її чоловіка, чи варто щось робити?Не знаю як врятувати доньку від її чоловіка, чи варто щось робити?

Не знаю як допомогти донці. Їй 23, має дитину, живе з своїм чоловіком. Вона вже була заміжня, але той шлюб видався зовсім невдачним. З своїм теперішнім чоловіком, точніше співмешканцем, вона