Моя совість не дасть мені бути щасливою

Мені 20. Здавалося б, безтурботне життя, жити та радіти. Тільки якби не одне “але”, я в своїй душі не можу знайти спокою.

У мене взагалі проблеми із самовизначенням у своєму житті, я не знаю, чого хочу і за що братися. Але не про це. Річ у тому, що я маю стосунки, яким два з половиною роки. Все наближається до весілля.

Хлопець у мене дуже добрий, дорослий, знає, чого хоче від життя, цілеспрямований, перспективний, дуже багато працює заради нашого спільного майбутнього, з ним я можу бути впевненою у завтрашньому дні і знаю, чого можу від нього чекати.

Тільки він любить мене більше, ніж я його. Каже, що я дівчина його мрії, що шалено любить. Я віддаю йому своє кохання в міру своєї можливості. Тільки як люди ми зовсім з ним не схожі. У нас інші погляди на життя, інші інтереси, практично нічого спільного між нами немає.

До того ж він трохи черствий, зовсім не тактовний, і не так добре вихований, як я, всі мої інтереси чужі йому і дуже часто він не розуміє мене.

І я вже змирилася зі своїм майбутнім, як раптово зустріла хлопця, з яким у нас стільки спільного. У ньому зійшлися всі ті якості, які я найбільше ціную. Він щирий, дуже добрий, веселий, інтелігентний, бездоганно вихований, чуттєвий, знає, як доглядати дівчину.

Дуже розумний і з ним легко можна обговорити ту чи іншу книгу або поговорити іноземною мовою, він любить подорожувати, як і я, він дуже ерудований, ніжний до мене і я так само йому не байдужа.

Словом, він саме той, якого я шукала все життя. Я дуже щаслива, коли спілкуюся з ним, давно такого не відчувала.

Моя проблема полягає в тому, що я не знаю, який вибір зробити. Вірніше, напевно, знаю, просто я не хочу завдати болю своєму хлопцю, не хочу розбити його серце, не хочу, щоб було йому погано. Мені простіше страждати самій, ніж довести до цього іншу людину. Моя совість не дасть мені бути щасливою.