Я прекрасно розумію, що знайдеться безліч моралістів, які будуть мене засуджувати. Але що зроблено – то зроблено, я не боюся зізнатися в цьому. По крайній мірі, собі.
Ми з чоловіком одружені всього лише рік. До цього зустрічалися близько 3-х років, любові давно немає, може бути, ніколи і не було.
Чому я вийшла за нього заміж? Тому що він хороша людина, працьовитий чоловік і буде чудовим батьком. Чому він одружився зі мною? Я не знаю.
Останнім часом у нас почалися величезні проблеми в стосунках. Чоловік мене не чує і не цікавиться мною, я на нього постійно зриваюся.
І так би ми і жили, якби на роботі мого мужа не з’явився новий колега, в якого я закохалася практично відразу.
Він абсолютно не мій тип чоловіка, але в ньому така душа, що хочеться в ній вічно розбиратися, зануритися з головою.
Ми почали багато спілкуватися в соцмережі, іноді передзвонюватися, бачитися.
Обидва розуміли, що близькості не буде, але коли ми були поруч, у нас просто зривало дах одне від одного.
Я відчуваю себе з ним живою жінкою, а за півгодини відчуваю таку бурю емоцій, чого в сумі не було за цілий рік з чоловіком.
Нещодавно ми з ним все-таки переспали, і тепер я не знаю, як далі жити. Від чоловіка піти не можу, боюся зробити йому боляче.
До коханця піти теж не можу, в загальному, псування життя і собі, і чоловікам. Іноді хочеться сісти на поїзд і звалити назавжди, щоб нікому не заважати і нікого не бачити. Почати життя з чистого аркуша. Але я прекрасно знаю, що сили волі і рішучості на це не вистачить.
