Вийшла я одного разу на город і спостерігала наступну картину: на ґаночку навпроти сидять дві бабусі – одна на лавочці, інша в інвалідному візку – і співають пісню “Била мене мати березовим прутом…” Душевно так співають, гарно. Я аж заслухалась.
Ці бабусі – сестри – Марія Іванівна та Дарʼя Іванівна. У нашому селі їх всі знають.
А із сусідами ми живемо взагалі, як одна родина. Намагаємось допомагати один одному в міру можливості.
Марія Іванівна все своє життя пропрацювала вчителем у школі, віддаючи всю себе дітям. Чоловіка в неї не стало рано. Тому сина Василя вона підіймала сама.
Всю свою ніжність, любов та турботу віддала сусідка сину. Ніколи йому ні в чому не відмовляла. Говорили, що навіть не могла собі дозволити голос підвищити на хлопчика.
А той виріс, вивчився, зустрів майбутню дружину Анжелку. Було шикарне весілля. Зʼявився у Марії Іванівни онук Сашко. Тільки ось до онука мою сусідку не допускали. Невістка одразу чітко окреслила кордони. Сама в будинку Марії Іванівни не з’являлася і чоловікові сказала, щоб свекруха до них не приходила.
Василь тільки зрідка відвідував матір і дзвонив на свята. Марія Іванівна упокорилася і в життя молодих не лізла. Онука також практично не бачила.
Минали роки. Сусідка стала часто хворіти. То тиск високий, то із серцем проблеми, а під кінець вже самостійно пересуватися практично не могла.
Що робити? Синові вона не потрібна. На допомогу прийшла молодша сестра Дарʼя Іванівна. Вона все життя прожила сама. Ні чоловіка, ні дітей.
Переїхала до сестри жити. До Василя звернулися лише для того, щоб допоміг крісло інвалідне знайти. Трохи полегшити матері життя.
Дивно, що той пішов назустріч, знайшов крісло. Стали мої сусідки вдвох жити. І так дружно у них все виходило.
Дарʼя Іванівна у теплу погоду викотить сестру в кріслі на вулицю, сама ж по господарству клопочеться. А ввечері сядуть і пісні співають. Голоси в них гарні. Ми з іншими сусідами іноді спеціально надвір виходили, щоб спів сусідок послухати.
Минуло ще чотири роки. Дарʼя Іванівна пішла з життя від інсульту. Ця новина остаточно підкосила Марію Іванівну. Було видно, що жити їй зовсім не хочеться. Однак ще була надія в її душі, що син схаменеться і візьме мати до себе.
Але мріям сусідки не судилося збутися. Дружина Василя, Анжелка, сказала своє вагоме слово. І незабаром після похорону сестри син здав Марію Іванівну до будинку для літніх людей.
Тут не витримала навіть я, стороння наче людина.
– Як ти можеш, так з матір’ю чинити? – Запитала я його при зустрічі. – Адже вона тебе виростила, ти єдина рідна для неї людина. Марія Іванівна до останнього чекала, коли ти забереш її до себе! Вона ж тримається лише заради того, щоб побачити тебе. Мріє обійняти, почути лагідне слово. А ти матір рідну покинув, в інтернат здав!
А сама говорю це і плачу. Нема сил стримати сльози від образи за сусідку. А Василь опустив очі. Буркнув під ніс, що так треба, і швидко пройшов повз.
А кому це треба? Матері його? Йому самому? Або дружині, під чию дудку він постійно танцює.
А нещодавно я дізналася, що не стало й Марії Іванівни. Недовго протрималася вона в будинку для людей похилого віку.
Підозрюю, що коли син її туди віддав, згасла її остання надія на те, що вона таки хоч комусь потрібна на цьому світі. А коли не потрібна, то більше нічого її тут не тримало. І пішла на небеса моя сусідка Марія за своєю сестрою.
