Моя свекруха нікого не любить, окрім себе

Ми з чоловіком прожили недовгі, але щасливі 5 років. Ми любили одне одного та оберігали від негараздів. За цей час у нас встигли з’явитися дві прекрасні донечки-близнючки. А потім Сергій пропав.

Я думала, що так тільки у фільмах буває: людина вийшла з дому і більше не повернулася. Але зі мною трапилася саме така історія.

Сергія бачили того злощасного дня в продуктовому супермаркеті, хтось навіть помітив букет квітів у його руці. Усі, хто його зустрічав, стверджували, що настрій у чоловіка був чудовий (це було напередодні 8 березня). Але додому я коханого так і не дочекалася. У результаті наші донечки – Віра та Ніна – залишилися без батька.

Спочатку мені було дуже тяжко самій. Я насилу влаштувалася на роботу, маючи двох дітей на руках. Оскільки мій чоловік не загинув і не став інвалідом, а “лише” пропав безвісти, ні про яку матеріальну компенсацію з боку держави не йшлося.

Дівчата мали офіційного батька, і нікого не хвилювало, що його фізична присутність на цей час була зафіксована тільки на папері.

Коли доньки хворіли та не ходили до садка, мене рятувала мама – вона приїжджала з іншого міста, готувала їжу та наводила лад у будинку. Крім цього, їй вдавалося займатися з онуками малюванням, читанням.

Але мамі було вже 60 років, я бачила, що їй важко даються поїздки до дівчаток. Тому я все рідше стала залучати її як няньку. Зрештою, вона і так постійно забирала Віру та Ніну до себе на вихідні, повинна ж вона колись відпочивати.

Зате з другою бабусею дівчаток – мамою Сергія – справи були саме навпаки. Ірина Іванівна заходила в гості, у кращому разі, раз на місяць.

Вона приносила онучкам по одній шоколадці та одному банану, гладила їх кучеряві голівки і йшла. Ні ігор, ні турботи, ні матеріальної допомоги з боку свекрухи я і дівчатка ніколи не отримували. Мало того, від Ірини Іванівни частіше можна було почути натяки на те, що я винна у зникненні чоловіка.

– Мабуть, якийсь твій ревнивий залицяльник побив мого Сергія, і він лежить у лікарні непритомний, – говорила свекруха і дивилася на мою реакцію.

– Як ви можете таке казати?! – Якось не витримала я. – Я залишилася сама із двома дітьми на руках. Я працюю як проклята цілими днями. Мені ніколи навіть волосся нормально вимити! Добре, хоч мати ще допомагає, приїжджає з іншого міста. Адже ви живете неподалік, могли б і частіше онучок відвідувати, пограти з ними або зводити до парку. Щось я не пам’ятаю, щоб ви хоч раз їм не шоколадки, а ляльок принесли чи хоч грошей дали на одяг. Вам, мабуть, зовсім нецікаво, чим займаються та як, власне, виживають доньки вашого сина.

– Ти даремно підвищуєш на мене голос, дорогенька. Ми обидві чудово знаємо, що Віра та Ніна – це твої діти. Ти приймала рішення їх народити, а не я, тобі й займатись їх вихованням та забезпеченням. Я тільки-но вийшла на пенсію і хочу пожити для себе. Я вдосталь награлася із сусідськими малюками, і ніхто з них зараз навіть не згадає, як мене звуть. Навіщо ж я знову буду напружуватись? – продовжувала свекруха.

– Але ж Віра та Ніна Вам не чужі, вони – ваша плоть і кров, дочки вашого рідного сина. Хіба можна їх порівнювати із якимись сусідами? – обурилася я.

– Від усіх дітей результат один: вони галасують, смітять і виводять із себе. Мені зараз у житті потрібен спокій і умиротворення. Я задля цього нещодавно навіть від м’яса відмовилася та стала вегетаріанкою. Я, між іншим, сина втратила і ніхто не знає, де він. Я ледве тримаюся, щоб не зірватися і не наковтатися пігулок.

Ось вже по свекрусі й не скажеш, що вона ледве тримається. Таке відчуття, що їй до лампочки взагалі все, що не стосується її персони. Я нагадала, що мої діти – це її онуки, і мені б зовсім не завадила б її допомога, хоч би мінімальна.

Але свекруха тільки похитала головою і та прочитала довгу промову, що ось вона свою дитину ні на кого не вішала, сама з ним займалася. І в лікарні з ним лежала, і на роботу ходила, і взагалі вона вся молодець, без чиєїсь допомоги вижила.

– Значить, ви не готові допомагати мені посидіти з онуками навіть на згадку про сина? – Намагалась я натиснути на болюче. Підло? Можливо, але я не залізна. Але це, здається, не спрацювало.

– На згадку про сина я залишилася жива! Дитячі ігри його не повернуть і ніяк не допоможуть, – відповіла Ірина Іванівна.

Я зрозуміла, що допомоги з цього боку все одно не буде. У мене після цієї розмови навіть виникло бажання заборонити Вірі з Ніною спілкуватися із другою бабусею.

Навіщо мені в будинку чужа людина, яка хоче жити лише для себе? Все одно вона не дарує моїм дівчаткам ні любові, ні тепла, ні уваги.

З іншого боку, як би на цю ситуацію подивився Сергій? Навряд чи б йому сподобалося те, що я заборонила Ірині Іванівні приходити в гості до онучок.

Я все ж таки сподіваюся, що мені вистачить сил все це витримати самій. Але я відчайдушно потребую підтримки, як моральної, так і матеріальної!

Мені не хочеться звалювати весь цей вантаж на свою матір. Але як мені достукатися до свекрухи?