Мотоцикл Миколи стояв у дворі, як пам’ятник, натертий ганчірочкою до блиску. А паркан поруч покосився так, що курка могла через нього переступити. Я на цей мотоцикл щоранку дивилася, коли йшла на роботу.
У цьому був мій чоловік: авантюрист, любитель задоволень. Я через це в нього і закохалася, – Колька тоді був із ямочками на щоках, кучерявий, із гітарою.
Все село на нього заглядалося, а він залицявся до мене. У мене ж і інший кавалер був, Ваня, приходив, стояв біля хвіртки з гілкою черемхи, м’яв її в руках і ніяк не міг слово вимовити.
Я тоді думала: ні, тихоня мені ні до чого, хочу красивого і зухвалого. Ну ось і отримала, що хотіла, – не роздивилася за красою порожнечі. Микола завжди витрачав гроші на всякі хотілки, а на потрібне ніколи не залишалося.
***
Того дня я вранці вишню зібрала. Ягоди вродили темні, налиті, сік крізь шкірку так і норовив бризнути.
Я їх перебирала, кісточки виколупувала шпилькою, цукор сипала – останній, купила на той дріб’язок, що наскребла.
Потім варила варення на повільному вогні, помішувала дерев’яною ложкою. На обід кухня пахла, як великий здобний пиріг.
Микола прийшов, коли я вже варення по банках розливала. Зазирнув у таз, зачерпнув пальцем, скривився, наче я йому отрути підсунула.
– Це що за кислятина? – сказав голосно, витираючи руку об штани. – На таку матір мені твоє варення? М’яса краще б приготувала!
Я промовчала, й продовжувала розливати. А він узяв і змахнув таз зі столу – просто одним рухом. Варення розтеклося по підлозі темною калюжею, забризкало фіранку, мої ноги. Гаряче. Микола вже йшов до дверей і кинув через плече.
– Справою займися!
Я стояла над цією калюжею в збентеженні. Цілий день, з самого ранку я працювала: всю вишню з дерева обібрала, весь цукор до останньої ложки засипала, – і все це перетворилося на сміття.
Я присіла навпочіпки, стала збирати варення ганчіркою. Коліна нили, пальці ковзали по мокрій, липкій підлозі, а всередині було порожньо – так буває, коли по одному місцю ляскають стільки разів, що воно втрачає чутливість.
Увечері Микола поткнувся на кухню за вечерею. Я сказала, не повертаючись від плити:
– Сам собі приготуєш! Вечері сьогодні немає.
Він буркнув про «бабські примхи» і пішов до сусіда. А я сіла на табурет і довго дивилася на особливо велику пляму від варення на фіранці, яка не відтиралася.
Згадала, що Микола ще й Іванові винен грошей за запчастини до мотоцикла, який йому забажалося купити. Я на цукор ледве грошей знайшла, а борг із чого віддавати?
– А Іван би так не зробив, – майнуло раптом. Я обсмикнула себе: пізно! Вибрала мужика – живи з ним!
***
Гроші насправді в мене були, я їх збирала із зими. Відкладала від кожної здачі молока, по гривні, в наволочку ховала, а її в шафу.
До літа набралося на зимові чоботи, бо мої зовсім розклеїлися, підошву клеєм доводилося мастити. А тут хоч куплю в несезон пристойне взуття, поки воно дешеве. Так я думала.
Колька знайшов мою заначку. Прийшла я з роботи: шафа навстіж, наволочка грудкою на підлозі. А на ґанку лежали нові рибальські снасті: блешні, котушка, волосінь в упаковці.
Пальці заклякли, не гнулися. Я опустилася на край ліжка, поклала долоні на коліна і роздивлялася свої потріскані руки. З ранку до ночі працюють, – а сенсу.
А потім ще й новина прилетіла: сусідка Тамара прибігла надвечір, захекана, халат мокрий від поту. З порога випалила:
– Ой, Даріє, ти не гнівайся, але я мушу тобі сказати. Мій з риболовлі прийшов і розповідає, що Микола твій хвалився перед мужиками:
– Моя все стерпить, куди їй подітися.
Тамара махала руками, а я вже не чула. Дивилася у вікно на його мотоцикл і вперше не відігнала думка: а й справді – куди мені подітися? А може, правда піти? Раніше я таку думку гнала від себе, а тут не стала гнати.
Микола ввалився надвечір, веселий, кинув рибу на ґанок, мовляв, почисть. Я подивилася на нові снасті, на свої чоботи з діркою.
Зібрала його вудки, блешні, склала в рюкзак – руки рухалися самі, спокійно. Винесла на ґанок і сказала:
– Чула, ти хвалився, що я все стерплю. Так от, не стерпіла! Усьому є межа! Вали до матері й ночуй там, доки гроші мені не повернеш.
Микола смикнувся, ніздрі роздулися, але нічого не сказав. Я відвернулася і пішла до хати.
***
Я вже повірила, що чоловік справді пішов. Але ні, ранком Колька привів до хати мужиків. Нехай, мовляв, подивляться, як баба чоловіка жене.
Прийшли гуртом, – Микола попереду, руки в боки, за ним мужики з риболовлі. Кричав на всю вулицю:
– Помилуйте! Баба мужика на вулицю виставила, господаря! Я цей будинок своїми руками зводив!
Брехня: будинок ставив мій батько, Колька тільки дах латав, і той криво. Але мужики обдивлялися, і щось осудливо мимрили.
– Ти ж сама до мене прибігла! – крикнув він, тицьнувши пальцем. – Ваньку покинула, пам’ятаєш?
Найболючіше було те, що це правда. Я справді проігнорувала Ваню, такого спокійного і надійного, віддала перевагу Миколі з його ямочками.
У Вані тепер був невеликий, але свій бізнес, будинок хороший, а я жила з парканом, що покосився, з чоловіком марнотратом.
Тамара, що прибігла на шум, хапалася за мій рукав, шепотіла, мовляв, плюнь, не слухай. А я не рушила з місця, тільки відчувала, що годі.
Я пішла в будинок, повернулася з папером на мотоцикл, оформлений він був свого часу на мене, тому що у Миколи кредитна історія така, що йому й гривні в банку б не дали.
Іван якраз ішов на роботу повз наш будинок. Я гукнула його:
– Вань, підійди.
Він підійшов, глянув на чоловіків, але нічого не спитав.
– Скільки тобі Микола винен грошей, – сказала я тихо. – Мотоцикл на мене оформлений, тож забирай його в рахунок боргу.
Микола побілів, щоки обвисли, і ямочки стали схожі на маленькі рубці.
– Не посмієш! – видавив він.
– Вже посміла, – відповіла я.
Іван мовчки взяв папір і попрямував до мотоцикла. Чоловіки розбрелися, перешіптуючись. Микола постояв, розвернувся і пішов до будинку своєї матері.
Спину зігнув, крокував дрібно, від бравої ходи не лишилося й сліду. Тамара обійняла мене ззаду, я обережно вивільнилася, сіла на сходинку ґанку. Над городом низько літали ластівки.
***
Літо пішло, почалася тиха, тепла і безвітряна осінь. Микола жив у матері, до мене не заглядав. Іван продав мотоцикл і навіть повернув мені зайві гроші.
А одного разу заглянув і без зайвих слів поправив мій паркан. Тамара теж забігала щодня, та ще й перед сільськими захищала, якщо хтось заводив розмову про мене – обсмикувала.
– А нічого було жінку доводити, сам винен цей Колька! – казала вона.
Хтось замовкав, а комусь, – аби язики почухати…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
