Моє егоїстичне прагнення бути щасливою будується на чужому болю та маніпуляціях

Все своє свідоме життя я все робила від кохання і для кохання. Вибрала професію, яку кохала. Усіх чоловіків, з якими зустрічалася, я справді щиро любила. Я постійно повинна перебувати в стані кохання, обов’язково когось любити, до того ж дуже сильно. Тоді я справді відчуваю, що живу. Звісно, ​​це має бути взаємно.

Але кохання, як ми знаємо, не буває вічним. Поступово мені стає нудно, сумно та нецікаво з цим партнером. Тобто, три роки я шалено люблю, потім все кудись іде, стає прісним і нудним. Прямо як у Бегбедера в однойменному творі. І мені стає нестерпно сумно. Спроби повернути колишню пристрасть до партнера ні до чого не приводять, і мені доводиться шукати новий об’єкт кохання. Це втомлює, навіть не дивлячись на те, що я є гарною дівчиною і дефіциту чоловічої (та й жіночої, що гріха таїти) уваги не відчуваю.

Мені не подобається так робити, я відчуваю докори совісті, вважаю, що користуюся людьми та їхньою довірою, роблю їм боляче, але нічого не можу з цим вдіяти. Моє егоїстичне прагнення бути щасливою вимушено будується на чужому болю та маніпуляції оточенням, їхньою думкою, бажаннями, планами на життя. Я дуже непоганий психолог, і цей дар маю від природи, я ніде не вчилася і навіть не цікавилася цією сферою.

Мене вже не раз звали заміж, але я розумію, що не створена для постійних стосунків, дітей, кухні та інших сімейних цінностей. Не подумайте, я нічого не маю проти материнства і сім’ї, яку створюють інші люди, я ними захоплююсь, але не хочу і не обманюватиму себе, це – не моє.

Але так продовжуватися не може нескінченно – не змінювати партнера кожні три роки, а по-іншому я не вмію. Та й гарна зовнішність, на жаль, не вічна, а для жінки це основний капітал, як не крути. Що робити та як бути? Якщо можна, без навішування ярликів та образ.

 

You cannot copy content of this page