Моє терпіння вже на межі! Щодня я прокидаюся з думкою про те, що хочу розлучитися з Ігорем.
Життя з ним стало просто нестерпним. Щоденні сварки та істерики неабияк набридли. Емоційна нестабільність, втома, проблеми зі здоров’ям – усе це наслідки наших конфліктів із чоловіком.
Побралися ми з Ігорем, коли були ще зовсім молодими. Мені ледве виповнилося вісімнадцять, Ігор був на два роки старший. Пристрасть, кохання, емоції – все закрутилося та ось ми вже чоловік та дружина.
Коли люди молоді та закохані, в більшості випадків на них одягнені рожеві окуляри, за якими вони не помічають недоліків свого партнера. Люда здається ідеальною, без жодних вад. От і мені здавалося, що Ігор – це моя доля. І я дякувала Господу за те, що зустріла цього чоловіка.
І де були мої очі? Чому ніхто з моїх рідних не сказав мені, що буде після п’яти років спільного життя? Чому ніхто не вберіг мене від такого необдуманого кроку? Ці питання я ставила собі, поки готувала сніданок.
Збираючись на роботу, я розбудила чоловіка, який вже майже пів року ніде не працював і, здається, навіть не планував нікуди влаштовуватися.
– Я йду на роботу, будь ласка, відремонтуй сьогодні, нарешті, кран на кухні. Він страшенно тече, – сказала я чоловікові, розуміючи, що розмовляю зі стінкою.
– Угу, обов’язково, – крізь сон просичав Ігор.
– Було б ще непогано, якби ти до мого приходу щось приготував на вечерю, – додала я, але відповіді так і не отримала.
День видався важким. На роботі був повний завал, і я прийшла додому ледь жива. Чоловік, як завжди, лежав на дивані та дивився футбол.
– Як справи на роботі? – Запитав він у мене, коли почалася реклама.
– Все погано, я страшенно втомилася, – мляво відповіла я.
– Я теж сьогодні дуже втомився, – промовив чоловік, – просто з ніг валюсь.
Від подиву я навіть випустила сумку.
– Чим ти займався? – З великим інтересом поцікавилася я. – Невже кран полагодив?
Повисла пауза.
– Пробач, про кран я якраз забув, – тихо сказав Ігор.
Я була анітрохи не здивована. Чоловіка я знала, як свої п’ять пальців.
– Ну, а від чого ж ти тоді втомився? – Знову запитала я.
– Так Микола з першого під’їзду диван собі новий купив, попросив мене допомогти затягнути його до нього на п’ятий поверх, – жваво почав розповідати чоловік, – а цей диван важить як літак.
І це каже людина, яка протягом пів року навіть дверну ручку у квартирі прикрутити не може, зате тягає стороннім людям дивани на п’ятий поверх! Сказати, що я була зла, це не сказати нічого. Я подумки рахувала до десяти, щоб подолати свій гнів.
– Тобто саме тому кран ти не полагодив? – Намагаючись говорити тихіше, запитала я.
– Ну, звичайно, – погодився Ігор, – я ледве додому дійшов, спина ось тепер болить.
Окрім бажання тріснути його чимось важким по голові, я більше нічого не відчувала. Намагаючись вгамувати свою злість, я вийшла з кімнати, щоб не наговорити зайвого. Ігор у спину мені прокричав:
– Оленко, приготуй щось нашвидкуруч, а то їсти дуже хочеться.
На цьому мій терпець урвався. Повернувшись до кімнати, я сказала:
– Ти зовсім совість втратив? Тобі не соромно? Дружина працює з ранку до ночі, а він протирає диван. Міг би приготувати собі поїсти, а не чекати, коли я прийду.
– Взагалі, готувати – це твій обов’язок, – не кліпнувши оком, заявив Ігор, – ще не вистачало мені біля плити стояти.
– А нічого, що ти свої чоловічі обов’язки не виконуєш? – прокричала я. – У хаті все розвалюється, а тобі по барабану. Який тоді сенс твого знаходження тут?
– Та ти й дня без мене прожити не зможеш! – Схопившись з дивана, кричав у відповідь чоловік.
– Не тіш себе ілюзіями, – відповіла я, – я вже давно можу все сама.
Після цих слів я вийшла з дому, щоб заспокоїтись та подихати свіжим повітрям.
“Можливо, до нього таки щось дійде? – думала я. – Може, він нарешті усвідомить, що неправий?”
Повернувшись додому після годинної відсутності та виявивши чоловіка, що також лежав на дивані, я зрозуміла, що все безглуздо, і крім розлучення тут вже нічого не допоможе. Ну як можна бути таким дурнем?
