Моє злиденне дитинство зробило мені щеплення від материнського інстинкту

Я з багатодітної сім’ї і саме тому не маю дітей. Заміж я вийшла пізно, все шукала людину, якій теж не потрібні діти. Моє злиденне дитинство зробило щеплення від материнського інстинкту.

Мої батьки — віряни та вважали, що дітей має бути стільки, скільки Бог дає. Ну і він дав сімох, я була четвертою. Ми жили в селі, тож не скажу, що голодували, але для цього працювали без вихідних. І город великий, і кури, дві корови, щоб усім вистачило їжі. Але у що ми були одягнені, навіть згадувати не хочеться. Досі не можу забути, як на випускний вечір мені не чого вдягнути.

Подругам батьки купили або пошили нові гарні сукні, а в мене навіть нормального старого не знайшлося. Сусідка дала своє, яке було трохи завелике, тому що вона була старша за мене, але я була рада і цьому.

Після цього я дала собі слово вивчитися, щоб добре заробляти і ніколи не мати дітей, а жити для себе. Коли навчалася у технікумі, то половину стипендії віддавала батькам. Відмовляла собі у всьому.

Але я досягла свого. Сьогодні у мене дві вищі освіти, робота в дуже престижній компанії, я багато подорожую. Веду здоровий спосіб життя, регулярно відвідую косметолога та тренажерний зал. Живу так, як мріяла у дитинстві.

Відсутність своїх дітей мені компенсують небоги, яких у мене вже шестеро. Коли мені хочеться з ними поспілкуватися, я їду на тиждень до них у гості, і мені цього цілком вистачає. Допомагаю своїм братам та сестрам матеріально, купую багато якісних речей для їхніх дітей.

Родичі «мою поведінку» не схвалюють, кажуть, що хоч одна дитина має бути. А я не можу зрозуміти, хто кому винен. Наша сім’я і так перевиконала план у цьому, а я хочу жити так, і про старість не думаю. Не всім батькам на старості діти стали опорою, швидше навпаки. То чи варто присвятити своє життя дітям, чи жити тільки для них?