Моє знайомство з селом почалося з попереджень. Бабуся відразу позначила географію моєї свободи.
– Ось там! Бачиш, за лазнею ставок, а за ним паркан? — показувала вона в далечінь городу. — За ним закінчується наша ділянка. Можливо, тобі здасться найцікавіше за ним, але поки що рано. Нам до тебе звикнути треба, щоб збагнути, де закінчується твоя безвідповідальність. Ти ніби, на перший погляд, хлопець тихий, але, як кажуть: «У тихому вирі чорти водяться і недалеко від яблуні падають».
Я спитав, що це означає, а бабця відповіла, що це означає те, що вона добре знає мого батька, і тому якщо яблуко впало ближче до нього, а не до моєї мами, то чорти з мене неодмінно які вилізуть. Тому спочатку вони з дідом хотіли б подивитися на мої здібності.
— І в лазню без мене не заходь, — додав дід. — Та й до ставка краще не наближайся. А то чорти, якщо не з тебе, то зі ставка того вилізуть і потягнуть на дно.
— І ось до цього пам’ятника старовини не підходь, — показала вона на невелике дерев’яне приміщення, що стояло тут же на городі. — Воно винятково для старовини й стоїть тут.
Дід обурився і сказав, що такий туалет ще пошукати треба. З усією душею він його будував. Бабця сказала, що скоріше з душком, а мені повідомила, що туалет для нормальних людей у будинку є. А цей залиш дідові.
— Нічого не розумієш, — образився дід. — На лоні природи по потребі зручніше ходити.
— Ось як до пекельної ями затягне тебе, так і опинишся в самому лоні природи. А ти навіть близько не підходь, — ще раз повторила мені бабця.
Я так зрозумів, що околиці будинку переповнені якимись чудовиськами, і моя географія свободи звужується до стін будинку. Бо з іншого боку двору, виявляється, є сільський ставок, у якому не збираються мене ловити, а трохи далі – цвинтар, куди мені ще зарано.
“Ось тобі й відпочинок на свіжому повітрі”, – думав я. – “Чим же тут займатися?”
Далі мені провели екскурсію по хліву, де дід мені наказав сіно на сіннику не м’яти, а баба попередила, що у кози є роги і їй все одно, міський я чи просто прикидаюся. Піддасть, якщо що. Підлечу так, що столицю побачу.
— З котиком удома пограйся, — дозволила бабця. — Він лагідний. А якщо варення знову захочеш, то краще спитай. Мені не шкода.
Я сказав, що хочу ковбаси, але бабця відповіла, що ковбаси нема. Тут село і ковбаса буває лише на свята.
Я ж нагадав, що бачив, як тато ковбасу з сумки діставав і передавав їй, але вона відповіла, що це якраз на свято, якого найближчими днями не передбачається.
Дід співчутливо розвів руками, ніби погоджуючись із тим, що він теж не згоден із цією традицією. Але раз бабця сказала, то треба шанувати.
У результаті з усіх розваг мені залишилося сидіти на ганку і дивитись, як гуляють кури. Для початку мені було цього достатньо.
Живих курей я ще не бачив. Я подумав, що добре б удома курку завести. Хоча б одну. Краще, звісно, півня.
З нього можна зробити бойового і замість собаки ходити гуляти з ним у місті на подвір’ї. Чим більше я спостерігав за курками, тим більше у моїй свідомості міцніла ця думка.
Тим більше, що півень також тут був. Але чіткого плану в мене, на жаль, поки що не було. Але, швидше за все, на щастя.
— Що сидиш, сонце чому даремно палиш? — бабця вийшла на ґанок. — Іди малину на городі поїж. З кущів найсмачніша. За туалетом найсолодша.
— А як же чорти? – нагадав я.
– О! Дивись, запам’ятав. Просто не лізь у туалет, і вони не чіпатимуть тебе.
Бабця пішла назад у будинок, а я пішов у город за малиною. Не встиг я примоститися за тим самим туалетом, як почувся звук, ніби хтось грюкнув дверима з того боку туалету.
Я й так з побоюванням підбирався до цих кущів, а тепер взагалі страшно стало. Я завмер і прислухався.
У туалеті явно хтось був. Той трохи хитався, і здавалося, що хтось намагається вибратися з нього, крекчучи. Я вирішив не ризикувати та залишити місце збирання ягід.
Обходячи його великою дугою, я побачив, що з серця пішов якийсь дим. «Не інакше, як чорт почув мене і котел свій розтоплює», — подумав я і поспішив додому.
– Бабуся! — влетів я до хати. – Там дим іде!
– Де? — злякалася бабця.
– З будиночка чорта! Я ледве втік!
Бабуся чомусь одразу заспокоїлась і підійшла до вікна. Я теж примостився поряд. З вікна була помітна частина споруди, і було видно, що дим періодично виходить із віконця у вигляді серця.
— Водою зараз би плеснути туди, — розмірковувала вона вголос. — Сказала ж забити двері від гріха подалі. Щоб він у свою сморідну діру провалився!
Я так зрозумів, що бабця лається на того самого чорта.
— Не бійся, — заспокоювала мене баба. — Ти, головне, близько не підходь, щоб не заманив. Ззовні він безпечний. Руки короткі, і відійшла від вікна далі займатися своїми справами.
Я ще трохи постояв біля вікна, спостерігаючи за цією картиною. З іншого боку було дуже цікаво. Не щодня зустрічаєшся з чудовиськами.
Ну і якось не хотілося виглядати боягузом із перших днів. Потрібно було довести, що мене можна відпусткати гуляти. Не такий я вже й маленький, щоб мене лякати чортами та цвинтарем. Головне близько не підходити.
Вийшовши на подвір’я, я знову пішов у город. Дуже вже хотілося з боку поспостерігати за цим чудовиськом.
Головне зрозуміти, наскільки має довгі руки та на якій безпечній відстані краще триматися від нього. Вирішив, що краще зі зворотного боку послухати, чим він там займається.
Не встиг я примоститися в засідці, як знову почулася метушня. Потім глухий голос:
«Та щоб тебе!» Я відступив і не помітив, як наступив на гілку, яка зрадливо і голосно хруснула під ногою.
– Валя, ти? — пролунав голос із туалету.
Я мовчав. Навіть рот затиснув долонею і завмер на місці, боячись поворухнутися. Голос дуже скидався на дідів.
– Хто тут? — знову почувся голос, що нагадує дідовий голос.
Я так зрозумів, що чорт мене заплутує і заманює до себе, але цікавість у мені переважала. Та й мені здалося, що я стою на безпечній відстані. І я наважився.
— Ти чортяка? – обережно поцікавився я.
— Зараз, певною мірою так, — відповів голос. – Ти де? Принеси газетки з дому, – попросив він. — Або бабусю попроси.
Щиро кажучи, я не зрозумів, навіщо чорту газета. Можливо, він просто вводив мене в оману і таким чином хотів заманити мене до себе.
Я вирішив, що для початку досить і обережно, боком став пробиратися до виходу. Коли я порівнявся з туалетом, двері почали потихеньку відчинятися.
Біг я, не озираючись, аж додому. Хіба що не репетував. Кричав тільки чорт, щоб я зупинився, але не на того він напав.
Мене так просто не візьмеш. Вбіг я, захеканий і схвильований.
— Що цього разу? – зустріла мене бабця.
– Там… там… — не міг я вимовити, — чудовисько там! — махав я рукою у бік туалету. – Воно заговорило зі мною!
– Он воно як! – здивувалася бабця. — Я ж тобі казала, не підходь. Що воно заговорило?
— Газету попросило принести.
— Он значить як, — знову здивувалася бабця. — Освічене дуже чортило. Ну, я йому зараз дам газету.
Бабка визирнула у вікно.
– Я тобі що казала? Дулю тобі, а не газету! Руки довгі, до лопухів дістанешся! Онука налякав так, що заїкається тепер! Ну, нічого! Зараз вилізеш, я тобі влаштую!
Я здивувався, що баба так сміливо кричить на чорта. Але, можливо, вони давно знайомі, і тому він їм як родич. Можливо, і мене пізніше з ним познайомлять.
Через деякий час у дім зайшов дід.
– Валя. Мені здається, що з цими страшилками ти перегинаєш. Що дитина думатиме?
— Він думатиме, що нема чого у твоєму “котлі” робити. Якщо дошки проваляться, то я тебе перегну навпіл. Так що моя тобі порада. Читай свої газети на лоні природи, як самі залишимося.
Дід сказав, що бабця йому не указ, і він сам вирішить, коли й де йому читати газети. Демонстративно взяв чарку з шафи та й пішов.
— А ти не слухай її казки, — обернувся він до мене. — Вона тобі щось ляпне, потім сама шкодуватиме, що не подумала.
Десь дід мав рацію. Бабця згодом не завжди чинила розумно. Начебто хотіла завжди як краще – застерегти, але частіше виходило навпаки. Моя цікавість була сильнішою за інстинкт самозбереження.
Одного разу, коли я вже заслужив право гуляти далі за город, проходячи повз житло чорта і знову помітивши дим, я йому крикнув:
– Я тебе не боюся!
— Я тебе теж, — відповіло чудовисько. — Бабці привіт.
Але це було трохи згодом. Цього вечора, вже перед сном, я поцікавився у бабці:
— А у вас бойовий півень?
— Такий бойовий, що курок топче на раз.
— А навіщо він курей топче?
— Бо бойовий, — відповіла бабуся.
— А курку можна зробити бойовою? – поцікавився я.
— Курку можна зробити смаженою. А тобі навіщо?
– Та просто…, – відповів я, влаштовуючись зручніше.
Насправді у мене вже з’явився план. Може і не завтра, і не одразу, але треба буде навчити курок захищатися.
Бо несправедливо виходить. Бойовий півень проти небойових курей. Нечесно.
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
