Мої дорослі діти хочуть залишитися добрими у своїх очах, але при цьому нічого не робити, продовжуючи й надалі жити своїми чудовими життями.
З їхнім батьком ми розлучилися дуже давно, вже двадцять років минуло. Аліментів він не платив жодної копійки, співав жалісливі пісеньки, що з роботою важко, що захворів, ще щось. Але з дітьми бачився.
Приїжджав раз на місяць, іноді рідше, влаштовував дітям день непослуху, тобто годував шкідливою їжею, купував якісь дешеві речі, вигадував нісенітниці про своє життя, тобто виправдовувався, чому він так рідко приїжджає.
Діти від тата були у захваті. Вони не пам’ятали, чому ми розійшлися. Про те, що їхній батько пив постійно, я їм не розповідала. Та й не повірили б вони мені, вони його в такому стані й не пам’ятають.
Старшій тоді було лише п’ять років, коли ми розлучалися, молодшому ще менше. Якби батько не з’являвся іноді, то вони б його не згадали.
Жодного разу чоловік не взяв участь у зборах дітей до школи, не сидів з ними над уроками, не кружляв над ними, коли вони хворіли. Натомість купував цукерки та газовану воду, які “зла” мати забороняла.
Я не перешкоджала їхньому спілкуванню. Спочатку була надія, що чоловік виправиться, займатиметься дітьми, а потім вирішила, що нехай буде, хоч який-небудь, а все-таки батько.
Сама я з ним з моменту розлучення бачилася рази три-чотири, коли він забирав дітей, мені з ним розмовляти не було про що, про його життя теж нічого знати не хотілося. Я знаю, що діти, які давно вже виросли та живуть своїми сім’ями, з батьком продовжують спілкуватися, але як часто і про що я не цікавилася.
Сама я два роки тому зійшлася з чоловіком, ми не оформляємо наші стосунки, щоби не ускладнювати життя спадкоємцям, просто живемо разом. Нам цього вистачає.
Нещодавно донька зателефонувала та стривоженим голосом розповіла, що їхній батько потрапив до лікарні. Начебто інсульт, але лікарі поки що точно сказати не можуть. В мені нічого не ворухнулося. Ще б пак, якщо більш як двадцять років так пити, то інсульт не дивний. Та й ця людина вже дуже давно для мене чужа.
Дочку я підтримала, вислухала, сказала, що все буде гаразд, поговорила з нею. Але я це робила для дочки, а не через якісь почуття до колишнього чоловіка. А він полежав у лікарні, його підлікували, як змогли, і відправили додому, сказавши, що все інше в його руках та руках Бога. Може відновиться, може, ні.
Я так зрозуміла, що колишній сам не може навіть з ліжка підвестися, тобто йому потрібен догляд. І чомусь мої діти вирішили, що доглядати його повинна я.
– А хто? У мене сім’я, у брата також сім’я. Та й він тобі не чужа людина, це все-таки наш батько, – переконувала мене дочка.
– Саме так! Вам він батько, ви його й доглядайте, а мені він вже давно ніхто. Це епізодичний персонаж у моєму житті. Чому я мушу за ним горщик виносити та з ложечки годувати?
Дочка і син по черзі стали мене переконувати, що я маю допомогти їхньому батькові, ми ж були однією родиною і так далі. Для мене це пусті слова. Я порадила дітям, якщо їм це так важливо, самим за своїм “чудовим” батьком і доглядати. Хочуть, хай самі до нього ходять, а не хочуть, то доглядальниця хай наймають.
Тепер для дітей я жахлива, жорстока стерва, яка батька своїх дітей покинула у складній ситуації. Начебто діти не дурні, пам’ятають, як ми жили, як я одна крутилася, але все одно вважають, що їхній батько гідний того, щоб я все покинула і стала доглядати за ним.
Не дочекаються. Це людина мені ніхто, а діти нехай самі вирішують такі проблеми, великі вже. У мене своє налагоджене життя.
